Містична річка - Денніс Ліхейн

Люди дурні. Вони вбивають одне одного з нікчемних причин, а потім домагаються, щоб їх спіймали, приходять у суд і запевняють, що вони невинні, спочатку написавши й передавши якомусь копові зізнання на чотири сторінки. Знання того, як по-дурному вони поводяться, — найкраща копова зброя. Нехай вони говорять. Завжди. Нехай пояснюють. Нехай розповідають про свою провину, поки ти пригощаєш їх кавою з булочками й записуєш їхню балачку на магнітофон.

А коли вони зажадають адвоката, а пересічний громадянин майже завжди його зажадає, ти спохмурнієш і запитаєш, чи вони справді вважають, що так буде краще, й дозволиш, щоб у кімнаті виникла певна напруженість атмосфери, аж поки вони вирішать, що їм краще зберегти добрі взаємини зі слідчим, тож, можливо, розкажуть вам іще трохи, перш ніж прибуде адвокат і зіпсує вам настрій.

Але Дейв не зажадав адвоката. Жодного разу. Він сидів на стільці, який прогинався, коли він надто відхилявся на ньому назад, і здавався п’яним, роздратованим і розлютованим на Шона, на Шона передусім, але не здавався ні наляканим, ані знервованим, і Шон зрозумів, що до Вайті це також стало доходити.

— Зрозумійте, містере Бойл, — сказав Вайті, — ми знаємо, що ви покинули бар «Мак-Ґіллз» раніше, ніж самі нам сказали. Ми знаємо, що ви з’явилися на півгодини пізніше на паркувальному майданчику «Останньої краплі», приблизно тоді, коли дівчина Маркус покинула цей бар. І ми до біса добре знаємо, що рука у вас розпухла не від того, що ви стукнули нею об стіну, граючи на більярді.

Дейв застогнав.

— Принесіть мені, будь ласка, спрайту або чогось такого.

— Зачекайте хвилину, — сказав Вайті вчетверте за ті півгодини, які вони перебували тут. — Розкажіть нам, що насправді сталося тієї ночі, містере Бойл.

— Я вже вам розказав.

— Ви набрехали.

Дейв стенув плечима.

— Якщо ви так думаєте.

— Ні, — сказав Вайті. — Це факт. Ви набрехали про той час, у який ви покинули бар «Мак-Ґіллз». Падлючі дзиґарі зупинилися, містере Бойл, за п’ять хвилин до того, як ви нібито пішли з бару.

— Аж за п’ять хвилин?

— Вам це здається смішним?

Дейв трохи відхилився назад на стільці, і Шон чекав, що ось-ось він театрально затріщить, перш ніж розвалитись, але він не затріщав. Дейв нахилив його до самого краю, але не далі.

— Ні, сержанте, смішним мені це не здається. Я стомився. Мене мучить похмілля. А мій автомобіль не тільки викрадено в мене, ви ще й не обіцяєте повернути його. Ви стверджуєте, що я покинув бар «Мак-Ґіллз» на п’ять хвилин раніше, ніж я сказав?

— Щонайменше.

— Гаразд. Не стану сперечатися з вами. Можливо, так і було. Я не дивлюся на свого годинника так часто, як, мабуть, ви, хлопці, дивитеся. Отже, ви кажете, я покинув бар «Мак-Ґіллз» за десять хвилин десята, а не за п’ять хвилин, як стверджую я. Гаразд. Може, справді так і було. Але що далі? Я повернувся додому відразу після цього. Я не заходив до іншого бару.

— Вас бачили на паркувальному майданчику біля…

— Ні, — сказав Дейв. — Там бачили «хонду» з пом’ятим бампером. Правильно? Ви знаєте, скільки автомобілів «хонда» є в цьому місті? Ну ж бо, чоловіче, скажіть.

— А скільки їх із придушиною на тому самому місці, як на вашій?

Дейв стенув плечима.

— Думаю, вистачає.

Вайті подивився на Шона, й Шон відчув, що вони програють. Дейв мав рацію — певно, вони могли б знайти зо двадцять автомобілів «хонда» з такою ум’ятиною на бампері навпроти пасажирового місця. І якщо Дейв указав їм на це, то його адвокат назве їм набагато більше.

Вайті підійшов до Дейвового стільця ззаду й запитав:

— Поясніть нам, звідки взялася кров у вашому автомобілі?

— Яка кров?

— Кров, яку ми знайшли на вашому передньому сидінні. Почнімо з неї.

— Ви мені принесете спрайт, Шоне?

— Авжеж, принесемо, — пообіцяв Шон.

Дейв усміхнувся.

— Ти хороший коп, Шоне. Чом би не послати по мій трунок нижнього чина, поки ти тут при ділі?

Шон, який уже був підвівся зі свого стільця, знову сів.

— Ти тут не розпоряджайся, Дейве. Схоже, тобі доведеться зачекати трохи.

— Бачу, не ти тут головний, Шоне. Чи не так?

У його очах спалахнуло божевільне полум’я, пихата самовпевненість, і Шон подумав, що, може, Вайті й має слушність. Цікаво, чи зберіг би його батько, якби сьогодні побачив Дейва Бойла, ту саму думку про нього, яку висловив минулого вечора?

— На передньому сидінні твоєї машини, Дейве, знайдено кров, — промовив Шон. — Відповідай сержантові.

Дейв підвів голову й подивився на Вайті.

— Ми маємо паркан із колючого дроту на нашому задньому подвір’ї. Ви знаєте, який він буває, коли колючий дріт нагорі загинається на подвір’я? Того дня я там працював. Мій хазяїн уже старий. Я допомагаю йому в господарстві, а він за це утримує мою орендну плату в розумних межах. Отож, я обрубував там кущі, схожі на бамбук…

Вайті зітхнув, але Дейв, схоже, цього не помітив.

— …і я посковзнувсь. А що тримав у руці електросекатор і не захотів випускати його, то, послизнувшись, упав на паркан із колючого дроту й поранився. — Він поплескав себе по ребрах. — Ось тут. Не дуже сильно, але крові натекло чимало. А через десять хвилин я мусив забрати свого сина на тренуванні. Очевидно, кров іще не перестала з мене текти, і я забруднив сидіння. Інакше я пояснити це не можу.

Вайті спитав:

— То це ваша кров на передньому сидінні?

— Я вже вам пояснив.

— А який у вас тип крові?

— В-негативний.

Вайті обдарував його широкою усмішкою, вийшовши з-за його стільця та сівши на краєчок столу.

— Дивно. Саме цю кров ми й знайшли на передньому сидінні.

Дейв підняв руки.

— Що й треба було довести.

Вайті повторив Дейвів жест.

— Не поспішайте радіти. А як ви поясните, звідки взялася кров у багажнику вашого автомобіля?

— Цього пояснити я не можу, — сказав Дейв.

— Ви й гадки не маєте, звідки у вас у багажнику з’явилося добрих півпінти крові?

— Ні, не маю

Вайті нахилився й поплескав Дейва по плечу.

— Я скажу вам,