Містична річка - Денніс Ліхейн

— Хіба? Ти гадаєш, я вбив Кейті, Селесто. Це єдиний сенс, до якого ти дійшла останнім часом.

— Ні… Звідки ти це взяв?

Він пошкрябав нігтем по кришці бляшанки з пивом.

— Ти майже не могла дивитися на мене на кухні Джиммі, перед тим як пішла. Ти тримала її сукню вгору так, ніби вона в ній стояла, а на мене ти зовсім не дивилась. Я замислився про це. Я подумав, чому моя власна дружина уникає дивитись на мене? Це Шон, чи не так? Він щось тобі сказав? Він і його бридкий партнер ставили тобі якісь запитання?

— Ні.

— Ні? Не бреши.

Їй не сподобалось, яким спокійним він був. Почасти вона могла пояснити його настрій пивом. Дейв ніколи дуже не напивався, і тепер його спокій мав якийсь зловісний відтінок, створюючи відчуття великої напруги.

— Девіде…

— О, ти вже називаєш мене Девідом.

— Я ні про що не думаю. Я вкрай збентежена.

Він нахилив голову, потім знову глянув на неї.

— Гаразд, люба, обговорімо тепер усе. Надійне спілкування — це ключ до будь-яких добрих взаємин.

Вона мала 147 доларів на своєму рахунку й п’ятисотдоларовий ліміт на картці «Віза», хоча половину ліміту вже витратила. Навіть якщо вона зможе забрати Майкла й виїхати з ним, далеко вони не заїдуть. Дві-три ночі десь у мотелі, і Дейв їх знайде. Він ніколи не був дурним. Він зможе вистежити їх, вона не сумнівалася.

Торбина. Вона могла передати торбину зі сміттям Шонові Дівайну, й він знайде кров на одязі Дейва, вона була переконана. Селеста чула про поступ, досягнутий в технології аналізу ДНК. Вони знайдуть на одязі кров Кейті й заарештують Дейва.

— Ну ж бо, — сказав Дейв. — Поговорімо, люба. Розрубаймо цю проблему. Я серйозно. Я хочу знати, що спричинило твій страх.

— Я не боюся.

— Ти здаєшся наляканою.

— Ні, я не налякана.

— Окей. — Він прибрав ноги з кавового столика. — Тоді розкажи, люба, що турбує тебе.

— Ти п’яний.

Він кивнув головою.

— Справді. Але це не означає, що я не зможу поговорити з тобою.

На телевізійному екрані вампір знову відтяв людині голову, цього разу священикові.

— Шон не ставив мені запитань, — промовила Селеста. — Я підслухала їхню розмову, коли ти пішов купити сигарети для Аннабет. Я не знаю, що ти казав їм раніше, Дейве, але вони не вірять твоїй історії. Вони знають, що ти був в «Останній краплі» перед самим її зачиненням.

— Що ще?

— Хтось бачив наш автомобіль на паркувальному майданчику тієї хвилини, коли Кейті покинула бар. І вони не вірять твоїй розповіді про те, як ти пошкодив свою руку.

Дейв поклав руку перед собою й зігнув її.

— Це все?

— Усе, що я чула.

— І на які думки воно тебе навернуло?

Вона мало не торкнулася його знову. На мить загроза нібито покинула його тіло й змінилася відчуттям поразки. Селеста бачила це в його плечах і спині, і їй хотілося простягти руку й доторкнутися до нього, але вона відсунулася назад.

— Дейве, розкажи їм про бандита.

— Про бандита?

— Так. Можливо, тобі доведеться піти в суд. Ну то й що? Це набагато краще, ніж коли тобі накинуть убивство.

Тепер настав час, подумала вона. Скажи, що ти цього не робив. Скажи, що ти не бачив, як Кейті виходила з «Останньої краплі». Скажи це, Дейве.

Натомість він промовив:

— Я бачу, як працює твій мозок. Добре бачу. Я прийшов додому, забризканий кров’ю, і саме в цей час загинула Кейті. Отже, вбив її я.

— Справді? — вихопилося в Селести.

Тоді Дейв поставив своє пиво й зареготав. Його ноги відірвалися від підлоги, і він упав на подушки кушетки. Його охопив справжній напад сміху. Усі часточки повітря, яке він вдихав, перетворювалися на спазми реготу. Він реготав так гучно, що з очей йому бризнули сльози, а вся верхня половина його тіла застрибала.

— Я… я… я… я…

Він не міг вимовити цю фразу. Регіт був надто сильний. Дейв перекочувався через нього й вилітав із нього. Сльози тепер лилися бурхливим потоком. Вони котилися по його щоках, булькотали на губах і затікали у відкритий рот.

Селеста зроду не відчувала такого жаху, як зараз.

— Ха-ха-ха, Генрі! — вигукнув Дейв, коли регіт поступово перейшов у хихотіння.

— Що?

— Генрі, — повторив він. — Генрі та Джордж, Селесто. Такі були їхні імена. Хіба не кумедно? І знаєш, Джордж був мужик цікавий. А щодо Генрі, то той був неприторенний мерзотник.

— Про кого ти говориш?

— Про Генрі й Джорджа, — весело проказав Дейв. — Я говорю про Генрі й Джорджа. Вони взяли мене покататися. Та прогулянка тривала чотири дні. А ночувати мені доводилося в льоху, в старому подертому спальному мішку на кам’яній долівці, а потім, Селесто, вони користувалися мною для своїх паскудних розваг. Ніхто тоді не став у помочі друзяці Дейву. Не вдерся в той автомобіль, щоб урятувати Дейва. Йому довелося стати таким сильним, щоб розколоти себе на дві особи. Оце Дейв і зробив. Хай йому чорт, Дейв, властиво кажучи, помер. Я не знаю, що то за хлопець вийшов із того льоху, не знаю, ким він, у біса, був. Це я, звичайно, але він, присягаюся чортом, не Дейв. Дейв помер.

Селеста не здужала розтулити рота. За вісім років їхнього спільного життя Дейв жодного разу не заговорив про те, що, як усі знали, відбулося з ним. Він розповів їй, що грався з Шоном і Джиммі, його потім викрали, і він утік, і це було все, що він будь-коли казав. Вона ніколи не чула імен тих чоловіків. Ніколи не чула про ночівлю в подертому спальному мішку. Ніколи не чула про все це. Було так, ніби в цю мить вони прокинулися зі свого шлюбного життя сновидінь і постали перед раціоналізаціями, напівбрехнями, притлумленими бажаннями й прихованими «я», на яких вони його побудували. Щоб спостерігати, як воно обвалюється під ударами моторошної правди, що вони ніколи не знали одне одного, а лише сподівалися взнати.

— Це те саме, — сказав Дейв. — Те саме, що я розповів тобі про вампірів. Та сама клята штука.

— Яка клята штука? — прошепотіла вона.

— Вона не виходить назовні. Вона залишається в тобі.

Дейв знову