Містична річка - Денніс Ліхейн

Проте (і тут Дейвів мозок завжди розколювався надвоє) глибоко в душі він знав, що це стане його найтяжчим гріхом. Він знав, що тут він переступить межу — хоч би яка вона була приваблива, — і назад вороття не буде. Він знав, що, коли переступить цю межу, ніколи не зможе спізнати справжні почуття, що з таким самим результатом він міг би лишатися в тому льоху з Генрі та Джорджем, поки й віку свого. Він казав собі це в часи спокуси, казав, проминаючи шкільні автобусні зупинки та гральні майданчики й публічні плавальні басейни влітку. Він переконував себе, що ніколи не стане Генрі й Джорджем. Він кращий, ніж вони. Він виховує сина. Він кохає свою дружину. Він буде сильним. Такі слова він казав собі частіше й частіше з кожним роком.

Але тієї ночі проти суботи це не допомогло йому. Ніколи доти він не відчував такого потягу. Рудий хлопчак, що прихилився до ліхтарного стовпа, здавалося, про це знав. Він усміхався навколо своєї сигарети, як і Дейв, і Дейв відчув, як його потягло до узбіччя. Він відчув себе немов на схилі, застеленому атласом.

Аж ось під’їхав автомобіль, і після короткої розмови хлопчак заліз у нього, попрощавшись із Дейвом коротким жалісним поглядом, який він кинув через капот. Дейв дивився на автомобіль, двокольоровий, синій з білим «кадилак», який перетнув авеню й проїхав перед ним, прямуючи до задньої частини паркувального майданчика біля «Останньої краплі». Дейв заліз у свій автомобіль, а «кадилак» поточився назад під високі дерева, які нависли над похиленим парканом. Водій погасив світло, але не заглушив двигун, і Хлопчисько прошепотів йому у вухо: Генрі й Джордж, Генрі й Джордж, Генрі й Джордж…

Сьогодні вночі, перш ніж він дійшов до «Останньої краплі», Дейв обернувся, хоча Хлопчисько верещав йому на вухо: я — це ти, я — це ти, я — це ти.

І Дейвові захотілося зупинитися й заплакати. Він хотів обпертися рукою на найближчий будинок і заплакати, бо він знав, що Хлопчисько має слушність. Хлопчисько, який утік від вовків і дорослих, сам став Вовком. Він став Дейвом.

Дейв-Вовк.

Це сталося, мабуть, недавно, бо Дейв не міг пригадати, коли б його душа піднялася й випарувалася, щоб поступитися місцем цьому новому єству. Але це сталося. Мабуть, тоді, коли він спав.

Він не міг зупинитися. Ця частина авеню була надто небезпечна, тут вештаються наркомани, які, уздрівши п’яного Дейва, побачать у ньому легку здобич. На протилежному боці вулиці поволі вже їхав автомобіль, спостерігаючи за ним, чекаючи, коли від нього почується запах жертви.

Він глибоко вдихав і розпростував плечі, намагаючись удавати з себе байдужого та впевненого в собі. Він надав своїм очам блиску «трахав я вас усіх» і став повертатися додому тією дорогою, якою сюди прийшов. Його голова не була чистою, бо Хлопчисько досі верещав йому у вуха, але Дейв вирішив нехтувати його. Він міг це зробити. Він сильний. Він Дейв-Вовк.

Голос Хлопчиська стишився і скидався вже на розмовний, коли Дейв наблизився до Низин.

Я — це ти, сказав Хлопчисько голосом друга. Я — це ти.

Селеста вийшла з дому із сонним Майклом на плечі й побачила, що машини немає. Вона запаркувала її на півкварталу вище, здивована, що знайшла вільне місце пізно ввечері у вихідний день, але тепер на тому місці стояв синій «джип».

Це не входило в її плани. Вона думала, що посадить Майкла на пасажирське місце, а сумки покладе на заднє сидіння, і вони проїдуть три милі по шосе до «Іконо-Лодж».

— Гадство, — проказала вона й стримала бажання зойкнути.

— Мамо, — промурмотів сонний Майкл.

— Усе гаразд, синку.

Озирнувшись, Селеста угледіла таксі, яке звертало з Пертшир-стрит на Бакінгем-авеню. Селеста підняла руку, в якій тримала Майклову сумку, й таксі підкотило прямо до неї. Вона подумала, що може витратити шість баксів на поїздку до «Іконо-Лодж». Вона витратила б і сотню, аби хтось негайно вивіз її звідси, щоб вона могла обміркувати своє становище на самоті, не дивлячись, як обертається ручка дверей і повертається чоловік, який, либонь, уже постановив, що вона вампір, якій треба негайно вгородити в серце коляку й для певності якнайшвидше відрубати голову.

— Куди вам? — запитав шофер, коли Селеста поклала сумки на заднє сидіння й ковзнула між ними з Майклом на плечі.

Куди завгодно, хотіла вона відповісти. Куди завгодно, аби не залишатися тут.

IV

Ушляхетнення

22

Риба-мисливець

— Ти відтранспортував його автомобіль? — запитав Шон.

— Його автомобіль відтранспортовано, — відказав Вайті. — А це не те саме.

Коли вони вибралися з густого ранкового вуличного руху й звернули вниз на Іст-Бакінгем-авеню, Шон запитав:

— Через яку причину?

— Машину було покинуто, — сказав Вайті, насвистуючи крізь зуби, коли повертав на Роузклер-стрит.

— Де? — запитав Шон. — Перед господаревим будинком?

— О, ні, — сказав Вайті. — Її знайшли в Роум-Бейсин на парковій алеї. На наше щастя, паркова алея перебуває під юрисдикцією штату, еге? Схоже, хтось її викрав, щоб покататися, а потім покинув. Таке буває, ти ж знаєш.

Шон прокинувся цього ранку від сну, в якому він тримав на руках свою доньку й називав її на ім’я, хоч він його й не знав і не міг пригадати, що він казав уві сні, тож голова в нього була ще трохи затуманена.

— Ми знайшли кров, — промовив Вайті.

— Де?

— На передньому сидінні Дейвового автомобіля.

— Багато?

Вайті трошки розсунув великий і вказівний пальці.

— Одну крапельку. І в багажнику — там її знайшли більше.

— У багажнику? — перепитав Шон.

— Узагалі її там набагато більше.

— Ну то й що?

— Вона тепер у лабораторії.

— Але я мав на увазі, ну то й що, як її знайшли в багажнику? — сказав Шон. — Кейті Маркус ніколи не була в багажнику.

— Це, безперечно, псує справу.

— Сержанте, даремно ти гаєш час на цей автомобіль.

— Ні, не даремно.

— Ні?

— Автомобіль було вкрадено й покинуто на території юрисдикції штату. Лише з міркувань безпеки та, можу додати, в інтересах власника…

— Ти обшукав машину й заповнив рапорт.

— Ти швидко міркуєш, чоловіче.

Вони під’їхали до будинку Дейва Бойла. Вайті поставив машину, обернувши важіль перемикання передач у напрямі