Коло смерті - Кріс Тведт

Франк стояв спиною до нас, пихкав сигаретою. Крістіан Саломонсен заціпенів, побачивши його.

— Франку! — окликнув я його. — Я бачив твою тінь, здогадався, що то ти. Ти спізнився.

Той тільки знизав плечима.

— Чув нашу розмову? — запитав я, і Франк кивнув.

— Так. Боявся вам завадити, боявся, що Саломонсен замовкне і нічого вже більше не скаже, тому сховався на ґанку. Та найголовніше я почув.

— Добре. Я, про всяк випадок, записав зізнання на диктофон.

За весь час розмови Франк жодного разу не глянув на Крістіана Саломонсена. Ніби його й не було тут. Ефект виявився дивовижним. Саломонсен став неспокійним, рвучко ходив туди й сюди, майже бігцем. Нарешті Франк подивився на нього безбарвними, мов камінь, порожніми очима.

— Ти арештований, — мовив він. — Ти арештований за два вбивства.

Я розтулив рота щось сказати, але Саломонсен мене випередив.

— Франку, мені шкода… Я каюся за те…

— Помовч! — гаркнув Франк. — Просто помовч!

Але Саломонсен не замовк. Може, не завважив застережних сигналів або ж вирішив їх ігнорувати. Він на два кроки підійшов до Франка, похитав головою.

— Ти кохав її, правда? Я знаю, що кохав, Франку! Та з того кохання не було б нічого доброго. Вона б і тебе знищила, потягнула за собою у багно, у якому сама погрузла. Я повинен тобі сказати…

Докінчити речення він не встиг, бо кулак Франка з розмаху гупнув його в груди. Від удару Саломонсен аж на навшпиньки зіпнувся і ледь не впав.

— Заткнися! Ще одне слово, і я уб'ю тебе! — рикнув Франк.

Не знаю, що відбувалося тієї миті в голові Саломонсена. Може, злякався. Може, Франк вивільнив його довго стримувану, приховану лють. Можливо, він перейшов ту межу, коли людині вже байдуже, що буде з нею далі. Але він ударив Франка Ланде. То був дуже незграбний свінг, та й сили йому забракло, але удар був цілковито неочікуваним і поцілив прямісінько в кінчик підборіддя. Франк втратив рівновагу, поточився на два кроки й гепнув на зад. Вигляд він мав розгублений.

Крістіан Саломонсен притьмом розвернувся і кинувся навтьоки.

Франк підвівся на ноги, грубо вилаявся і рвонув за ним, не дивлячись під ноги. Він не випускав з поля зору постать, що вже сягнистими стрибками спускалася стежкою до скель, тож не помітив металевого, забитого в камінь троса, яким кріпилася будівля. Франк перечепився, упав, мов підстрелений, покотився з криком долі, тримаючись за коліно.

— Франку! — гукнув я, — схилившись над ним. — Усе гаразд?

Франк пополотнів від болю, однак, зціпивши зуби, таки став на ноги.

— Не треба… чуєш мене, Франку. Надто пізно… не треба, — умовляв я його, але він не слухав, віджбурнув мене вбік, ніби надокучливе дитя, і кинувся наздоганяти Саломонсена. Я закляв і теж побіг за ним.

За сотню метрів попереду біг Саломонсен. Він провів тут майже все своє життя, щодня, незалежно від погоди, ходив на довгі проходи островом, тож був у добрій формі, стежку знав, як свої п'ять пальців, звик долати пересічену місцевість. З цієї відстані він аж ніяк не скидався на старця. Легко перелітав купини, стрибав з каменя на камінь, мов юнак. Невдовзі він досяг краю скелястого плато, зупинився на мить. Море все ще штормило. Я бачив його силует на тлі прибою, який білою стіною здіймався за його спиною, щоразу як хвиля вдаряла в скелю. Потім він звернув на північ і далі помчав стежкою.

Далеко за Саломонсеном шкутильгав Франк. Я помітив, як він іноді дуже сповільнював біг, майже зупинявся, хапаючись за коліно. Йому, вочевидь, боліло, він рухався дивним підскоком, ледь підтягуючи одну ступню. Та навіть зі спини я бачив, яка несамовита лють переповнювала його, і знав — він не зупиниться, доки хтось його не зупинить. Я поспішав, як міг, нерівною стежкою, та відстань між нами майже не скорочувалася. Час до часу гукав Франка, однак той не сповільнював бігу, навіть голови не повертав. Може, не чув за гуркотом прибою.

Я досяг скель і теж звернув. Каміняччя, спускаючись до самої води, лежало переді мною чудернацькими пластівцями, ніби поваляне доміно. Тут, на пласких, продовгуватих брилах, бігти було вже легше. Праворуч від стежки, з боку суходолу, здіймалася невелика, але урвиста скеля.

Франк біг просто переді мною, нас розділяли не більше тридцяти метрів. Він зменшив темп. Він вже не біг, а йшов. Спершу я подумав, що біль або ж зловживання куривом забивало йому подих. Я й сам важко дихав. А тоді зрозумів, чому Франк перейшов на крок. За п'ятдесят метрів попереду виднівся Крістіан Саломонсен, він теж уже нікуди не квапився. Стояв з незворушним спокоєм на тому місці, де вбив Анну.

Та спинився він не тому. Спинився, бо більше нікуди було бігти. Не міг повернути вглиб острова — там шлях перегороджувала десятиметрова круча, видряпатися якою міг хіба що професійний альпініст. Далі теж не підеш, бо по інший бік плато берег полого спадав до води, і хвилі з гуркотом обвалювалися на камені, сягаючи