Коло смерті - Кріс Тведт
Мобільний телефон лежав на столі в кухні, де я його залишив ще минулого дня. Він синьо блимав, сигналізуючи, що хтось телефонує або ж надсилає повідомлення. Я ошелешено дивився на дисплей, який показував сорок сім пропущених дзвінків.
Щось, мабуть, трапилося лихе. Спершу подумав про батька, потім закрався в душу холод на згадку про Петера. Я обіцяв провідати його. Тремтячими пальцями клацав, переглядаючи дзвінки. Сюнне телефонувала, усі інші номери були мені невідомі. Я відсилав їх один за одним на реєстр телефонних номерів. Мобільний бадьоро пищав, коли надходили відповіді.
Телефонували з газет БА, ВГ, БТ, Даґбладет, а також з радіо й різних телеканалів. Телефонували, одним словом, з усіх можливих засобів масової інформації. Я збагнув, що хтось у поліції вибовкав журналістам про справу на Вестьой.
— Мікаелю! — вигукнула Сюнне, міцно мене обіймаючи. — Ти зробив це! Ти це зробив!
Вона затягнула мене до свого кабінету й заходилася розпитувати. Усе, на що я спромігся минулого дня, — коротка телефонна розмова, у якій виклав лише головні засади. Тепер Сюнне хотіла знати подробиці. Вислухавши мене, вона похитала головою, намагаючись прибрати суворого вигляду.
— Ти завжди зайве ризикуєш, Мікаелю. А якби й тебе змило хвилею у море?
— Преса почала бомбувати мене телефонними дзвінками ще від учора, — мовив я, пропускаючи повз вуха її докори. — Хтось злив інформацію.
— Я знаю, вони й сюди телефонували, — не приховувала радості Сюнне.
— Ти з ними розмовляла?
— Звісно, розмовляла! Це ж бомбова реклама для адвокатської контори Берґстрьом! Проблема лише в тому, що я не дуже могла задовольнити їхню цікавість. Доведеться тобі присвятити їм нинішній день…
— Хіба кілька годин, не більше.
— Чому — не більше…
— Треба готуватися до суду в своїй справі.
З обличчя Сюнне зникла усмішка.
— Так, твоя правда. Я геть забула…
Найбільше мене вразила їхня кровожерність. Я звик поводитися з пресою, зазвичай прихильно ставився до журналістів. Вони знали мою роль, я знав, за чим вони полюють, і завжди намагався дати їм вичерпну інформацію, не надто порушуючи при цьому численні писані й неписані правила. Це працювало багато років, але перестало функціонувати тепер.
— Ага, Мікаель Бренне, — відгукнувся перший, до кого я зателефонував. — Добре, що ви передзвонили мені, я вас розшукував. Це стосується розслідування на Вестьой…
— Я так і зрозумів.
— Отож. Ви знайшли вбивцю і тим самим зняли з Арона Сьорвіка звинувачення у вбивстві. Навіть у двох вбивствах.
— Його ще не виправдали. Спершу справу передадуть до комісії з перегляду, а тоді вже вони…
— Так, так, але його виправдають, це ж зрозуміло…
— Очевидно.
— Що відчуває людина, яка звільнила від звинувачень у вбивстві іншу людину, коли їй самій загрожує в'язниця?
— Даруйте?
— Я запитав: що ви відчуваєте, виправдавши Арона…
— Я зрозумів запитання з першого разу, — урвав я журналіста. — Це ви з такого кута зору підходите до справи?
— Саме так. Не вбачаєте іронії долі в цій ситуації? Знаменитий адвокат, якому ось-ось мають винести вирок за скоєння злочину… Останнє, що він робить, рятує чесне ім'я іншого засудженого. Це ж…
Я поклав слухавку, але наступна розмова була майже повторенням першої, як і ще одна, і ще. Більш оригінальним виявився хіба репортер газети Даґбладет. Він запитав, чи не відчуваю я провини в смерті Крістіана Саломонсена. Навряд чи ліпший варіант…
Розділ 53— Принаймні вчасно прийшов.
Я промовчав. Рюне Сейм глянув на мене поглядом, у якому прозирали смуток і втома.
— Може, сядеш, Мікаелю? Твоє тиняння туди й сюди мало чим допоможе.
— Що ти хочеш, щоб я зробив, Рюне?
— Поводився професійно.
— Що ти розумієш під словом професійно? Я у цій справі звинувачений, а не адвокат! Як, чорт візьми, я можу професійно поводитися у такій ситуації?
— Я не це мав на увазі, Мікаелю. Я тільки хотів…
Я гепнувся на стілець.
— Знаю, Рюне, знаю… Мене просто усе
