Коло смерті - Кріс Тведт

гніву в його голосі. — Вони приходили сюди й були моїми, я любив їх геть усіх, надто молодих та юних. Любив не так, як ви натякаєте, не хтиво, не брутально. Якщо б мені дозволено сказати словами Біблії, то любив я їх, бо вони були моєю паствою, а я їхнім пастирем. Я бачив перед собою… я сподівався у душі, що в цій пронизаній усіма вітрами місцині, тут, на краю світу, ми, справді, зуміємо створити Царство Боже на землі. Я мріяв, що ми житимемо за Біблією, купатимемося у Божій любові, перебуватимемо у Його милості. Без гріха… — на обличчі Саломонсена проступила бліда подобизна того полум'яніння, з яким він промовляв до громади. — Я мав великі надії. Можливо, то було моїм гріхом сподіватися надміру, вимріювати великі мрії. Може, то була моя пиха…

— Але що з…?

— Вона все зіпсувала. Вона заражала всіх нечестивістю. Вона була, мов чума, мов зараза.

— Анна Вестьой?

— Так, Анна Вестьой! — він майже виплюнув її ім'я. — Я довго до неї придивлявся. Спостерігав, як вона росте, змінюється і дозріває, як хлопці в'ються довкола неї, приглядався до її зухвалої мармизи, до всезнаючої усмішки, до очей, старших за неї справжню.

— Вона ж просто була звичайним дівчиськом, — втрутився я. — Може, занадто розкутим, але ж…

Саломонсен рішуче похитав головою, урвав мене на півслові:

— Ні! Не просто дівчиськом. Невдовзі до мене зачастили хлопці. Дехто з них плакав, інші боялися за свої душі. Анна Вестьой мучила їх, зваблювала, спокушала до гріха. Не минала нікого. Навіть Арон, невинне дитя, упав в нестяму та страх через неї. Я ніколи б не повірив, що дівча може потрапити… може так цілковито потрапити в лабети диявола.

У залі було холодно, так холодно, що пара з уст білою хмаринкою зависала в повітрі, однак обличчя Крістіана Саломонсена лисніло від поту. Позаду нього я помітив тінь, хтось стояв на ґанку, за вхідними дверима, й слухав.

— І що ви зробили? — запитав я, сам дивуючись, яким спокійним був мій голос.

— Попросив її прийти сюди. Хотів поговорити з нею, помолитися разом з нею. Я сподівався з Божою поміччю звільнити її душу від зла. Ми сиділи в цій залі, я впав перед нею на коліна, молив її. Молив, щоб вона прийняла Божу милість і Боже світло, та вона лиш посміялася з мене й запитала, чому я так боюся творіння Божого.

— Боїтеся творіння?

— Так. Вона сиділа на лаві переді мною, зняла пальто, охайно склала його й поклала поряд. Вона відхилилася назад, задерла поділ сукенки й запитала, чи цього я боюся. Під сукенкою нічого на собі не мала, була зовсім… і тоді я вже знав…

— Що ви знали?

— Що вона пропаща.

— І ви її убили?

Він безпорадно глянув на мене.

— Що іще я міг зробити?

Від такої відповіді я на мить онімів.

— Ви її вбили тут?

— Ні, вона втекла. Але я швидше бігаю, я наздогнав її унизу, біля моря. А потім помолився за її душу. Відтоді щодня молюся за неї. Що Божої днини.

— Ви хотіли порятувати інших. Але занапастили Аронове життя.

— Знаю, — озвався він за якийсь час. — Я ніколи не мав такого наміру. Я не хотів цього…

— Але зробили. За його душу теж молилися? Чи тільки за власну? Те, що ви вчинили супроти Арона, ніколи не зможете виправити.

Саломонсен трохи повагався і раптом глянув мені просто в вічі.

— Зможу!

Мені руки опустилися. Я відчув слабкість і млість, враз захотілося якнайшвидше закінчити цю розмову.

— А що з Сірі? Чому ще й вона мусила померти? Вона ж не була…

— Сірі? Мила, маленька Сірі? — його сміх, короткий і гострий, несподівано різонув вухо. — Ха! Вона аж ніяк не була втіленням невинності, яку вдавала. Арон, запитайте Арона… вона зваблювала його бісиками в очах, тілом, усім своїм єством. Я вбив її заради нього, щоб врятувати душу Арона, доки він не погрузнув у гріху… і він теж…

Далі ми сиділи якийсь час мовчки. Я вимкнув портативний диктофон, що лежав обіч мене на лаві, тихо зумкотів і блимав зеленою лампочкою, поклав до кишені. Тінь з-під дверей зали зникла. Я відчув, як скаменіла спина й плечі. У лівій скроні застугонів біль. Я підвівся.

— Ходімо, Саломонсене, — мовив я. — Мені треба вийти на свіже повітря.

За порогом чекав Франк Ланде.

Розділ 50

Я був здивований сонячному сяйву надворі. Повсть хмар усе ще важко нависала над островом, та ген-далеко на західному прузі неба, над морем, виднілася чиста блакить, з якої прозирало