Замах на бродягу - Жорж Сіменон

Гвинтівка із ярмаркового тиру… Із таких гвинтівок збивають кульки, що підскакують на струменях води…

Та й сам убивця, який так терпляче відточував свинцеву кулю, сподіваючись зробити її ще смертоноснішою… Залишаючи готель, він не залишив по собі нічого, крім старого брудного гребінця з виламаними зубцями… Ким він міг бути, як не таким самим бідаком?

У нього була хвора печінка. От майже й усе, що було про нього відомо.

Люка знову подався на полювання. Нудна робота — ні радості, ні слави. Відвідати всі крамниці Парижа, в яких торгують зброєю. Потім усі тири, бо цей тип міг купити гвинтівку саме там. Інспектор Жанв'є допитував торговців з Луврської набережної та з набережної Межіссері, а також хазяїв кафе біля Нового мосту і мосту Мистецтв, куди Трамбле, можливо, заходив вихилити скляночку вина, коли чекав на свою дочку.

Нарешті, гладун Торанс займався водіями таксі, бо далеко не щодня їм доводиться перевозити пасажирів з великими пташиними вольєрами.

Що ж до Мегре, то він в цей час сидів у ресторанчику «Дофін» і раював, посмоктуючи аперитив та пихкаючи люлькою, на відкритій терасі, затіненій червоно-жовтим смугастим тентом. Невдовзі можна було йти обідати, але іноді на якусь мить його брови хмурилися.

Щось невиразно непокоїло його, але він ніяк не міг збагнути, що саме. Здається, йому щось сказали чи то сьогодні, чи то вчора увечері; це його дуже вразило, щось дуже важливе, але що саме — він забув.

Якась коротенька зовні банальна фраза. І все-таки вона йому запам'яталася, тоді він її одразу для себе відзначив. І ще навіть подумав, чи не в ній ховається ключ до всієї цієї загадкової історії.

Стривайте… Коли це було? Чи не під час допиту цієї високогрудої дівчини в червоному капелюшку… Він перебирав у пам'яті все, що вона йому казала… Повертався знову до сцени на розі вулиці Сантьє; коли вона побігла за батьком і побачила, що він проминув місце своєї роботи…

Сережки?.. Ні… Інколи батько з дочкою потай ходили в кіно… Загалом, Франсіна була улюбленицею Трамбле… Він, певно, вельми пишався, коли йшов із нею гуляти чи купував їй нишком од матері коштовні речі…

Ні, не те… Коротенька фраза була пов'язана з чимось іншим… З чим же?.. Звідкись згори на нього падав косий промінь сонячного світла, в якому кружляли міріади золотих порошинок, немов у кімнаті, де щойно перестилали постіль…

На вулиці Де-Дам, ось де він її чув… Відчинені були двері на кухню… Говорила Жюльєтта… Про що ж вона тоді говорила, коли йому нараз здалося — ще трохи, і він усе зрозуміє?

— Жозефе! Скільки з мене?

— Чотири франки, пане комісар.

Всю дорогу він намагався пригадати її, ту капосну коротеньку фразу. І навіть удома, коли, скинувши піджак і поклавши лікті на стіл, Мегре сидів за обіднім столом, він з усіх боків намагався підступитися до неї. Пані Мегре, помітивши його заклопотаність, не заважала йому зайвими розмовами.

Проте, подаючи фрукти, не витримала:

— І все-таки скажи, хіба ж не огидно, коли чоловік…

Ще б пак! Але пані Мегре не знала Жюльєтту. Вона не бачила квартири на вулиці Де-Дам.

Коротенька фраза вже крутилася у нього в голові, десь поряд із тим, що сказала дружина… Сама того не знаючи, вона допомогла йому.

«Скажи, хіба ж не огидно, коли чоловік…»

Ще невеличке зусилля, зовсім невеличке зусилля! Та ніщо не спало йому на думку. Він кинув серветку на стіл, натоптав люльку, націдив собі чарку кальвадоса і сів біля вікна — трохи перепочити, перш ніж знову вирушати на набережну Орфевр.

Того ж дня о шостій годині вечора Мегре і Люка виходили із таксі далеко за Аустерліцьким мостом на Привокзальній набережній. Поряд із ними шкутильгав якийсь схожий на бродягу чолов'яга в старому потертому одязі.

І тут нарешті в голові комісара зненацька майнула та коротенька фраза, яку він так довго і марно намагався пригадати: «Він страх не любив галасу».

Трамбле, цей бідак, вбитий тієї хвилини, коли він у білизні сидів скраю на ліжку і тер свої хворі підошви, Трамбле, котрий мешкав на вулиці Де-Дам з п'ятьма шибениками-дітьми і з жінкою, котра тільки знала, що скиглити й нарікати, — цей Трамбле не любив галасу.

Є люди, які не зносять певних запахів, інші бояться холоду або спеки. Мегре запам'ятав один процес: розводилося подружжя, що прожило разом чи то двадцять шість, чи то двадцять сім років. Вимагаючи розлучення, чоловік заявив суду:

— Я не можу звикнути до запаху моєї дружини.

А Трамбле не міг терпіти галасу. І тому, коли він, внаслідок якихось іще невідомих обставин, дістав можливість залишити роботу в фірмі «Куврер та Бельшас» на гомінкій вулиці Сантьє, він влаштував собі притулок тут, в одному із найбезлюдніших закутків Парижа.

Це була тиха простора набережна, на причалах якої ледачо погойдувалися низки барж. Навкруги все дихало провінціальним спокоєм — і маленькі двоповерхові будиночки, що вишикувалися вздовж Сени поміж кількома незграбними прибутковими домами; і кафе, куди, здавалося, ніколи не заглядає жодна жива душа; і подвір'я, де перехожий з подивом помічав зграю курей, що греблися в купі гною.

Відкриття належало старому на прізвисько Черешня, кульгавому обідранцю, що мешкав під найближчим мостом, як він сам не без гордощів заявив, коли раніше за інших з'явився зі своїм повідомленням до управління.

Поки він чекав