Замах на бродягу - Жорж Сіменон

— Я, звісно, розумію, що я сволота… Та коли б ви знали його, цього хитруна Трамбле… Ні разу не прохопився й словом, що в нього тут, на набережній, є свій будинок… Не довіряв!.. Теж мені друзяка!.. Як грати в більярд — то скільки завгодно, а все інше — зась… Ви розумієте?.. Я інколи позичав у нього так, дрібнички, та коли б ви бачили, чого мені було варто витягти з нього зайвий франк…

Можливо, я погарячкував, це правда… У мене в кишені копійки не було, а тут хазяйка сікається: плати їй за кімнату, та й годі… І в таку мить він мав нахабство заявити мені, що з нього досить, що більше він мене і знати не хоче, а більярд йому, бачте, набрид…

І виставив мене геть, мов якогось жебрака…

І от тоді я його вистежив, збагнув, яким життям він живе і здогадався, що саме тут і повинні бути сховані грошики…

— І для початку вирішили його вбити… — мугикнув Мегре, затягуючись люлькою.

— Це тільки показує, що я не задля вигоди так учинив, а тому, що він мене образив… Інакше б я просто пішов на набережну і взяв, що треба, коли його там не було…

Разів із десять найдосвідченіші спеціалісти трусили цей будинок, та лише через рік, коли його вже було продано, а про Трамбле ніхто й не споминав, гроші, нарешті, знайшлися.

І сховані вони були не десь у стіні чи під мостиною а простісінько лежали собі в занедбаній комірчині на другому поверсі.

Це був чималий пакунок, загорнутий у церату, в якому виявилося понад два мільйони франків.

Дізнавшись про цю суму, Мегре щось хутенько підрахував — і, скочивши в таксі, помчав до Центрального банку. Він усе зрозумів.

— У вас є список осіб, що дістали виграші Національної лотереї?

— Повного списку немає, дехто бажає тримати свій виграш у таємниці — закон надає їм таке право… От, наприклад, сім років тому…

Це був Трамбле. Він виграв три мільйони і поніс їх з собою, міцно затиснувши під пахвою пакунок з асигнаціями. І ніколи й нікому він не прохопився про них жодним словом. Йому, що не терпів галасу, виграш відкрив шлях до тих маленьких радощів, про які він завжди мріяв.

«Так бідаків не вбивають…»

І все одно це, по суті, був лише бідак, убитий в той час, як він сидів у самій білизні на краю власного ліжка, шкребучи перед сном свої хворі підошви.

Стукіт, що ним розсильний Жозеф попередив про свій намір увійти, був тихіший за шарудіння миші. Потім двері безшумно відчинилися, і краєм ока Мегре побачив знайому лисину в ореолі золотистих волосинок. «Немов той привид», — подумав він, не підводячи голови від купи досьє і не виймаючи люльки з рота. Розсильний теж мовчав, не наважуючись заговорити перший.

Уже цілий тиждень Мегре був не в гуморі і, щоб не накликати на себе патронового гніву, всі заходили до його кабінету лише навшпиньках. Комісара все дратувало, особливо погода. Такого мокрого, холодного та похмурого березня вже давно не бачив Париж.

Об одинадцятій ранку в усіх кабінетах Управління карного розшуку стояв такий самий морок, як на світанку в дні страти злочинців. До самого полудня горіли лампи, а о третій уже починало смеркати. Небо ніби прорвалось — невпинно мрячив густий і дрібний, як порох, дощ. Паркет рябів од мокрих слідів ніг, і ніхто не міг вимовити трьох слів, щоб не висякатись.

Газети з'явилися з фотографіями жителів передмістя, які поверталися додому на човнах по залитих водою вулицях, схожих на справжні ріки.

Того ранку, прибувши на роботу, комісар передусім запитав:

— Жанв'є прийшов?

— Хворий.

— А Люка?

— Дзвонила його жінка і сказала, що…

З кожним днем на роботу виходило все менше інспекторів, список захворілих нараховував уже цілі десятки, так що напохваті іноді не було й третини особового складу Управління карного розшуку.

Хоч комісарова дружина вбереглася від грипу, її мучив зубний біль. Дантист був безсилий полегшити муки пані Мегре, яка цілими ночами не склепляла очей і кусала собі губи, щоб не стогнати.

Краще б вона вже стогнала. Прокинувшись серед ночі, Мегре раптом відчував, що дружина лежить з розплющеними очима, затамувавши подих. Якийсь час він мовчав, боячись завдати їй зайвого болю, потім не втримувався, бурмотів:

— Чому ти не ковтнеш снотворного?

— Ти не спиш?

— Ні. Принести?

— Ти ж знаєш, що це мені не допомагає,

— А ти все-таки ковтни.

Він уставав і, босий, ішов до аптечки, діставав пілюлі, наливав склянку води, не в силі приховати тупого роздратування.

— Пробач мені, — зітхала жінка.

— Ти не винна.

— Я могла б піти до кімнати служниці.

На сьомому поверсі у них була невеличка кімната, яка майже завжди стояла порожня.

— То я