Коло смерті - Кріс Тведт

спробую. Наші свідчення були скупі. Ми ж нічого не знали. Не знали причетних осіб, нічого не бачили й не чули, бо таборували далеко від житла. Звісно, ми могли тільки навзаєм довести алібі одне одного, але, гадаю, поліція розуміла, що подружжя дослідників не надто добрі кандидати на вбивць. Насправді нічого суттєвого ми розповісти не могли.

Важко сказати, чи був я розчарований. Я наперед знав, що навряд чи світить мені удача, і був до цього готовий. Йшлося більше про те, щоб використати кожний шанс, перевернути кожний камінець, навіть щонайменший, і потім з чистим сумлінням повідомити Аронові про неможливість перегляду справи. Єдиний момент, який пробудив у мені інстинкт мисливця, був нез'ясовний факт зникнення протоколу допиту свідків, але скоріш за все це не мало значення.

Я поставив ще кілька навідних запитань, намагався розкрутити Інґер на подробиці, спонукати її згадати якісь дрібниці, які вони могли бачити, але не надати їм ваги, однак марно. Ще й не питаючи, вже знав, що це — глухий кут. Я допив гіркуватий чай, востаннє глянув на розкішний краєвид з вікна й подякував за гостинність.

Уже майже зійшов до кварталу дерев'яних будиночків, подумки плануючи подальше розслідування, міркуючи, яким боком могли б бути причетними до справи Томас Єґер, Франк і, можливо, подружжя Віснер, як задзвонив мобільний телефон.

— Це пані Вііґ-Сьоренсен. Мені спало на думку… Мабуть, це неважливо, але…

— Я вас слухаю?

— Були ще світлини.

— Світлини?

— Так, поліція забрала кілька світлин.

Удруге опинившись у її передпокої, я ледве переводив подих, а піт цабенів з мене ручаями.

— Які світлини?

— Ходімо зі мною до кабінету, до Гаральдового кабінету…

То була доволі простора кімната. Усі стіни заставлені книжковими полицями з книгами, журналами, теками документів, скриньками та пачками. На єдиному вільному клаптику стіни висів величезний кольоровий постер з зображенням морського орла. Фотограф зазнимкував його, вочевидь, тієї миті, як він кидався на свою здобич. То була дуже виразна світлина: гачкуваті кігті, білий хвіст, брунатні пір'їни розпростертих крил, бурштинові очі.

— Який портрет! — не стримав я захоплення.

— Його величність Haliaeetus Albicilla, — гордо промовила господиня. — Довжина тіла — один метр. Два з половиною метри розмах крил. Найбільший хижий птах Північної Європи.

Розповідаючи, жінка підтягнула маленький табурет, стала на нього, щоб дотягнутися до найвищої полиці.

— Ось візьміть, — вона подала мені кілька маленьких, сірих скриньок. — Поставте їх на стіл, будь ласка.

На кожній скриньці значився 1984 рік і ще якийсь код римськими цифрами. З іншої полиці Інґер досягла теку, позначену тим самим роком.

— Ми, як розумієте, реєстрували й фотографували птахів. Світлини слугували неоціненним допоміжним матеріалом у вивченні поширення орлів на нові ареали. Гаральд вивчав їхні постійні місця гніздувань і таке інше. Але треба було систематизувати фототеку, щоб знати, де й коли ми їх знімали. Коли сталися убивства?

Я назвав дати. Жінка звірилася з каталогом, а тоді вийняла з скриньки три маленькі конверти.

— Тут негативи. Наскільки я пригадую, поліція забрала всі світлини, які стосувалися того періоду. Нам їх так і не повернули.

— Але чому? Що в них шукали?

— Уявлення не маю. Не думаю, що шукали щось конкретне, окрім, хіба, підтвердження нашого алібі. Навряд чи знайшли щось цікаве для себе. У кожному разі, нас більше не турбували. Гадаю, поліція просто намагалася ретельно виконувати свої обов'язки, перевіряла все, що могло б мати хоч якусь дотичність до скоєння злочину.

Мабуть, так воно й було. Криміналісти завжди педантичні, а більшість виявлених фактів переважно не мають жодного значення для справи.

— Можна мені забрати негативи?

— Так, будь ласка. Але я б хотіла, щоб ви мені їх згодом повернули. Це… справа всього Гаральдового життя, і…

Я поклав конверти до кишені, обіцяючи повернути.

Розділ 47

З Ойвіндом Йорданом ми ходили до одного класу в початковій, а потім у середній школі, за винятком одного року, коли він зі своїм батьком жив на Шпіцбергені. Після повернення він був єдиним хлопцем у класі, який вже мав первинні ознаки статевого дозрівання, що прославило його на всю школу: його подивляли, ним захоплювалися. Навіть пригадую, як я йому заздрив. Та коли я одного разу за пивом нагадав йому цю історію, він потемнів на обличчі.

— То було для мене суцільним пеклом, — розповів він. — Напередодні уроку фізкультури я ридав увесь вечір. Найчорніший період мого життя.

Тепер він майже повністю облисів, і мені було цікаво, чи цей факт також мучив його.

— О, Мікаелю! — здивовано вигукнув він, перестрівши мене на сходах. Ми не бачилися три роки.

— Мені потрібна твоя