Історія однієї істерії - Ірина Сергіївна Потаніна

«Ось зараз вип’ю чаю. Тобто, компоту теплого. Півгодинки посиджу й знову піду стукати», — вирішила я перш ніж мій погляд упав на акуратний стосик машинописних сторінок. Аркуші були білі, свіжі, текст видрукувано на механічній машинці…

— Що це? — сама в себе запитала я — від несподіваного відкриття зайве голосно.

Алла ліниво розплющила очі, простежила за моїм поглядом.

— А, це твори нашого згубника. Вони на столі лежали, коли Ларка сюди вселилася. Старі п’єски, ті, що Зінаїда не прийняла… Ми їх подалі забрали, щоб не замурзати, — й тут до Алли дійшло. — Ой!

Вона підскочила, бо її так само, як і мене, розривав на клапті несподіваний здогад.

— Ви думаєте, це він зумисне? Як із вогнищем Мистецтва? Адже й правда… Ларко, вставай, тут таке!

Ніколи ще твори Кирила не користалися таким попитом. Вириваючи одна в одної аркуші, ми з Аллою кинулися до найосвітленішого кутка нашої в’язниці — під лампу.

— Значить, так, — командувала я. — Тут, здається, чотири п’єси. Поки беремо кожна по твору й підкреслюємо все, все, що може мати до нашого нинішнього становища хоча б якесь відношення…

— Ні, — прокинулася нарешті Лариса й усвідомила суть того, що відбувалося. — Це неправильно. Кир писав ці п’єси дуже давно. Не міг він заздалегідь передбачати, як далеко зайде його власна підступність.

— Виходить, він міг приписати кудись новий розділ. Хомутов же свої оповідання теж давненько породив, — від появи нових надій у мене рвучко поліпшав настрій. Я вихопила зі стосика нижню п’єсу й весело потрусила нею перед носом у Лариси. — Розумієш? До речі, за станом паперу можна визначити, що ці аркуші ще не дуже давно були незаймано чисті й лежали в пачці серед своїх побратимів… Виходить, Кир передрукував свої тексти наново. Чергова авторська редакція, так би мовити. Треба всі їх вивчити. Тут мусить бути зазначено, що нам робити. Адже ваш Кирило аматор подібних поворотів сюжету.

Алла в суперечку не вступала. З виглядом божевільної обдивлялася, обнюхувала й ледь не куштувала на смак кожну з чотирьох п’єс. Навіть скріпки з них навіщось знімала й уважно вивчала під лампою.

— Він аматор своїх творів, — і далі вередувала Лариса. — Підозрюю, він підклав їх сюди, щоб просто збільшити кількість своїх читачів на дві особи. Він же розуміє, що від нудьги й не таке прочитаєш. А може, він нам їх залишив для тортур. Пам’ятає ж, напевне, як ми кривилися під час прослуховування…

— І все-таки спробуємо! Не заперечуй, читай. Що швидше ми переглянемо всі ці аркуші, то швидше вийдемо звідси. У вас же повинна жити потреба в читанні. Ви ж театром захоплюєтеся… Як можна було не прочитати все це раніше?!

— Ми ж не знали, що в Кира, що не текст, то злочинна махінація. Ми ж думали, нас сюди заманив Хомутов. А ці п’єси ми по кілька разів у театрі вже чули. Господи, ви уявляєте, що за муки: переглядати аж чотири жахливі п’єси серед ночі в стані цілковитого занепаду сил? Я цього не переживу.

— І не треба! — твердо заявила Алла. — Тобто, переживай, звичайно. Я мала на увазі, що не треба їх усі перечитувати. Упевнено заявляю, що свіжонадрукована річ — тільки верхня. Іншим — сто літ в обід.

— Чудово! Відстежимо поки що тільки цю річ.

— Це вже щось, — замислено пробурмотіла Лариса. — Якщо Кир навмисно підмішав у старі п’єси нову, то, це неспроста. Давайте читати! — вона швидко переглянула аркуш. — Це одна з його старих речей… Ой! Він, здається, додрукував до неї щось про Вогнище Мистецтва. Це натяки, авжеж?

— Підкреслюємо все, що може бути про нас, — я відібрала аркуші та взялася читати їх уголос. Щоб усі чули, а я сама ще й бачила на власні очі. Акторки час від часу перебивали мене й радили щось підкреслити. П’єса була дуже важка для читання. Дійові особи говорили одноманітно, неприродно й пафосно. Але для нас нині це був найбажаніший літературний твір у цілому світі. Адже відразу після перших двох аркушів п’єси Кирило остаточно обирав за місце дії в’язницю. Дві заблукані душі потрапили в пастку й нудилися тепер у в’язниці, охоплені спогадами про тяжкі гріхи, які вони вчинили в попередніх життях. Приміром, бажаючи позмагатися між собою у віршуванні та дотепності, скривдили колись генія, піддали жорстокому словесному катуванню його найкращу річ. Тепер вони жалкували про це. Думали, що й річ була непогана, й геній приніс би світові радість… Але ж так хотілося виявити власне красномовство… Це був очевидний докір Аллі з Ларисою за їхнє неприйняття Кирилових творів. Ще серед спогадів затесався епізод про те, як душі ці прогнали білу дівчину. Боялися, що її хвилююча білість увиразнить їхні брудні патьоки. Боялися, що вона відкусить більшу частину пирога за назвою Слава. Боялися за свої теплі місця й прогнали її. Не пустили в своє товариство. Це вже були натяки на Ксюшу. На те, що тій відмовили в ролі Героїні.

Сумнівів не лишалося. Цією хаотичною і недолугою п’єсою Кирило хотів звернутися до своїх бранок. Пояснити, чому зважився так жорстоко з ними вчинити.

— Але ж це неправда!!! Ми не виганяли Ксюшу, що він вигадав? Як він взагалі міг таке подумати?

— Та він просто псих. Скривдили ми його! Сам би свої п’єси збоку послухав. Природно, що ми з Аллою брали участь у обговоренні. Раз уже виніс автор річ на раду трупи, то мусить бути готовий до будь-якої думки… А він… «Скривдили генія!». Це ж треба…

Дівчатка обурювалися й виправдовувались, а я тим часом гарячково повторювала про себе слова, які перечитувалися. Щось підказувало: крім пустих обвинувачень, крім розмазування власних комплексів, Кир мусив спробувати сказати п’єсою щось іще. І в цьому «ще», можливо, крилася надія на наше звільнення.

Приблизно за годину добру половину п’єси було покреслено. Майже все мало відношення до