Історія однієї істерії - Ірина Сергіївна Потаніна

Марно. Я просто не могла розплющити очі. Георгій поставився до цього з розумінням і, як міг, охороняв мій сон. У результаті за офіс півдня слугувала кухня, телефон перекочував до Жорика в кишеню і його наполегливі спроби дзвонити миттєво придушувалися залізною рукою колишнього опера.

Загалом, коли я нарешті прокинулась, то виявила цілковиту відсутність у домі людей і кави. На столі красувалася записка від Жорика:

«Не хотів будити. Є новини. Нічого не починай до мого приходу. Зберігай усе в таємниці. Так потрібно для справи».

Ну що ж це таке робиться! Мені що тепер, до кінця життя чиїсь зашифровані тексти розбирати? Не міг зрозуміліше пояснити? Які ще новини? Звідкіля? Що за світ такий: на мить очей приплющити не можна, відразу щось та скоїться…

Мимохідь глянула на годинник і зрозуміла, що про «мить» — то я погарячкувала. На те, аби статися, новини мали цілі півдня.

— Альо, детективна агенція «Order», — оскільки Настуся кудись випарувалась, я знову вдавала з себе секретарку.

— Заняття в театрі пішли вам на користь. Ви вже схоже граєте. Щаслива вітати вас, — усе це режисерка промовляла настільки сумно, що я захвилювалася.

— Чомусь не чути щастя у вашому голосі. Що сталося?

— Маразм триває. Видно, мені час уже звикати. Світ — недосконала структура. У ньому завжди чогось бракує. Знаходиш одне — неминуче втрачаєш інше…

Інтонаціями її монолог дуже нагадував меланхолійні промови віслючка Іа з мультфільму про Війні Пуха.

— Пробачте, але ж ми пришили вашого хвоста. Обидві Героїні знайшлися і виявилися цілими та неушкодженими, — я відразу спохопилася. А раптом саме факт повернення акторок мав на увазі Жорик, коли велів мені «зберігати все в таємниці»?

— Так. Але на відміну від Іа, в мене багато хвостів, — режисерка правильно розгадала мої асоціації з мультфільмом. — Я — багатохвостий віслюк. І під час щасливого повернення одного, відразу зникає якийсь інший хвіст. Героїні з’явилися — герой зник. Кирило без попередження не з’явився сьогодні на репетицію. За багато років занять у театрі з ним такого ще жодного разу не траплялося.

«Ну ось… Як я могла?! Хто дозволив мені відпочивати в той момент, як злочинець розгулює на волі? Поїхав, утік, заховався. Уник відплати й навіть елементарних докірливих поглядів примудрився уникнути. Не кажучи вже про публічне викриття та судовий розгляд. Як я могла відпустити його?».

— Побоююсь, що з ним сталося щось недобре, — провадила режисерка. — Він дуже відповідальна щодо репетицій людина.

«Ага. Схоже, акторки не повідомили Зінаїді, що її „відповідальна людина“ за сумісництвом ще й підступний лиходій. І що в нього, уже викритого, є безліч причин для негайної втечі».

— Може, занедужав? Чи термінові справи які? Я вирішила теж не відкривати поки що перед режисеркою справжнього Кирового обличчя.

— Не схоже, — тяжким паровозом зітхнула вона. — Його всі бачили. Він ішов на репетицію. Розмовляв із хлопцями. Радів разом із ними, що дівчатка повернулися. А потім раптом бац — і зник. І вдома його нема. Знаєте, я так тепер хвилююся… Може, він теж у яку пастку втрапив? Ось, вирішила вам подзвонити, порадитися, чи варто бити на сполох.

— Нічого не починайте. Я вам передзвоню. Зараз усе з’ясуємо.

Не розуміючи, що саме наговорили дівчиська режисерці, я не могла продовжувати розмову. Брехати не хотілося. Але й заважати якимось задумам дівчисьок — теж. Що ж усе-таки вони придумали? чому не виказали сценариста? Вони бачили його, розмовляли з ним… А потім? Запропонували йому зникнути з міста, чи що?

Номер стільникового Георгія відмовлявся працювати. «На даний момент нема зв’язку». Телефон, виданий Тигрі, повторював абсолютно те саме. Що за невдача? Знічев’я набрала домашній номер Кира. Назвалася акторкою з театру.

— Знаєте, до нас заходила Ксенія. Кирило дзвонив їй і просив попередити нас і всіх у театрі, що йому раптово трапилася путівка. Він вирішив поїхати, — спокійний жіночий голос, який належав, імовірно, матері Кира, не виказував анінайменших ознак хвилювання.

— А чому ж Кирило сам вам не подзвонив? — насторожилась я.

— А в нас телефон поламався, — незворушно відповіла Кирилова мама.

Я задовольнилася такою відповіддю, повісила слухавку, потім усвідомила, наскільки дивно все, що відбувається, і передзвонила ще раз.

— Якщо у вас поламався телефон, то як же я тоді до вас додзвонилася?

— А його вже полагодили. Майстер сказав, що хтось дроти нам обрізав. Знайшли і змусили склеїти.

— Зрозуміло…

Насправді мені було нічогісінько не зрозуміло, але я передзвонила режисерці й повідомила про почуте.

— Як вам це подобається?! Як із такими людьми можна працювати? — гриміла до мене слухавка. — Тут ночами не спиш, переймаєшся… А вони… То зникають, то від ролі відмовляються, то відпочивати їдуть! Я сама вже теж думаю, чи не відмовитися від усієї цієї трупи! Якась масова істерія в нас усіх…

«Оце вже дійсно масова істерія, — подумки погодилась я, — тільки все розгадали й розплутали, як мої доблесні бійці зопалу нових загадок наплодили… Куди вони поділи Кира?»

Я вже збиралася дзвонити Шумилову й розшукувати Ксенію, як біля дверей завовтузилося.

— Негайно поясни мені, що відбувається, або вчиню грандіозну істерику! — кинулась я до Георгія.

— Боюся, ти зробиш те саме, якщо розповім тобі все… Тільки повір, я тут ні до чого. Це все твої акторки. От дивний народ. З іншого боку, я не міг їм відмовити. Жадання помсти — нав’язливе почуття і нікого ще до добра не доводило. Його краще відразу вдовольнити в нешкідливій формі.

— Ви що, — я витріщила очі, — вбили Кирила?

— Це, по-твоєму, нешкідлива форма? — посміхнувся Георгій.

— Найнешкідливіший із усіх варіантів, що я придумувала для покарання негідника. Але я придумувала їх, сидячи в пастці. Тут, на волі, я вже не надто хочу мститися.

— Ти здивуєшся, але спосіб помсти придумав не хто інший, як твоя Сестриця.