Історія однієї істерії - Ірина Сергіївна Потаніна

Ну, просто цілий спектакль влаштували. З оплакуванням, з проводинами.

— Годі песимізувати! Нічого зі мною не станеться! І ще я їсти хочу. Рятівників людства тут годують?

— Годують, — заметушилась Алла, — у нас всіх годують. Тільки дуже специфічною їжею.

Вечеряли тушкованою в розсолі картоплею з соліннями. На розсолі ж Алла спекла хлібоподібні коржі. Просіюючи поїдене хробаками борошно, заплющували очі, аби не бачити, що збираємося споживати. Зате запивали неймовірно смачним порічковим компотом. І цілу банку трояндового варення поглинули. З метою завдання найбільших збитків майну тюремників. Через усю цю смакоту я згадала свою маму й раптом зрозуміла, що нам усім просто необхідне повернення дружини Хомутова.

Якби в моєї мами в підвалі завелися сторонні, гадаю, вона б відразу це помітила. Якби її улюблене варення хтось нещадно винищував не як делікатес, а як звичайну їжу, вона б підвал по цеглинках розібрала, але врятувала продукт від наруги. Не через жадібність. Із любові до прекрасного. Прекрасне варення повинні споживати прекрасні люди в прекрасній обстановці й прекрасними маленькими дозами… Я поділилася своїми думками з співкамерницями, й усі ми міцно затисли кулаки за те, щоб пані Хомутова негайно вирішила повернутися до чоловіка. Як справжня господиня вона відразу полізе перевіряти своє продуктосховище.

З моїм переїздом вирішили почекати ще добу: раптом Кир прибіжить, або Хомутова прийде варення рятувати, чи хтось із сищиків здогадається в гості зазирнути. А якщо ні, то подамся завтра в добровільне заслання, в холодну камеру-одиночку. Якщо відверто, мені категорично не хотілося туди йти. Але потрібно ж було хоч якось збільшувати шанси на успіх. Я дуже сподівалася, що не одні ми такі ненормальні. Хтось ще просто зобов’язаний був заблукати в ці краї. Може, режисерка вирішить прочитати ксерокопію рукопису та про все здогадається… Може, який випадковий сантехнік набреде на двері з не засунутою клямкою і зацікавиться. Зрештою, раз ми знайшли, значить, і ще хтось та знайде. І той, хто знайде, повинен стати рятівником, а не подібною до мене черговою жертвою. Заради цього я ладна була вирушити на безлюдний острів.

Як не старалися, влаштувати людського багаття так і не змогли. Газет було жалюгідно мало і згоряли вони миттєво. А придатних дрів не знайшлося. Вирішили поки що просто сушити дошки від стелажів над плиткою. Може, ще займуться.

— Розпочинаємо музичні вправи! — скомандувала я. І всі ми перемістилися в темну частину приміщення. Відразу з’ясувалося, що в цьому підвалі зовсім нема чим стукати по трубах. Просто абсолютно не обладнаний для пристойних занять підвал! Дошки не звучали нітрохи. Лунко грюкали, передавали трубі дуже слабку вібрацію. Банки стукали гучно, весело, легко… Але якось уже надто локально. Сама труба залишалася майже цілком спокійною. Звук, напевне, не перетинав фатальної межі перекриття.

— Є! — голосно закричала я, подумки посилаючи подяки всім шевцям світу. — В нас є чудовий інструмент! Розумієте, мої чоботи знімаються настільки важко, що я навіть у гостях залишаюся взута…

Акторки перелякано перезирнулися.

— Я не скинула чобіт у Хомутова! Не влізла в його м’які повстяні капці, якими не те що стукати по трубах, навіть затупотіти по-людськи не зможеш. Тому й на Шару дивитись я пішла в чоботях, і до вас сюди в них потрапила… Адже ж яке везіння!

Алла скосила око на свої фірмові кросівки, Лариса прискіпливо оглянула свої модні черевички.

— А на моїх шпильках справжні металеві набойки! Розумієте тепер, до чого я веду? Розумієте?

З цими словами я схопилася обома руками за трубу і люб’язно віддала дівчатам свою ногу. Вони дивом не відірвали мені стопу, але таки впоралися. Звук виходив чудовий. Гучний, виразний стукіт, що змушував усю трубу ледь помітно здригатись і невдоволено густи. Тільки б перекриття не заглушили й цих звуків. Я роззулася, стала на картонку, й ми з Аллою взялися вистукувати на трубах усілякі ритми. Навіть у специфічне «Вгадай мелодію» примудрилися пограти. Одна з нас вистукувала якусь страшенно відому мелодію, а інша повинна була здогадатися, що це за хіт. Лариса намагатися заснути. Години за дві мала настати її черга стукати. Власне кажучи, я теж повинна була лягати. Але, чудово розуміючи, що не засну, вирішила розважити Аллу. Уже за сорок хвилин виявилося, що стукотіння — найскладніше й найненависніше заняття в світі. Нам набридло стояти, не було більше сили вдаряти по трубі, ми разом тихо зненавиділи мене за дурнуваті ідеї та звуки за їхнє існування. Лариса ходила по колу й благала хоча б на півгодини зробити перерву на сон чи видати їй який-небудь звукоізолюючий шолом.

— Тепер я розумію, чому ви хочете втекти між двері, — сказала мені нещасна дівчинка. — Алло, давай я тебе зміню, ти вже нежива.

Ще за годину я здалася.

— Добре, години зо дві спочиваємо, потім повторимо концерт. Будемо сподіватися, мешканцям він настільки ж огидний, як і нам.

Виснажені й уже готові все життя провести в цьому підвалі, аби позбутися необхідності піднімати й опускати руки, ми безсило попленталися в обжиту частину підвалу. Лариса впала на розкладачку, Алла зайняла спальне місце на нижній полиці й запропонувала мені розчистити таке саме.

— Ми вам курток накидаємо, буде м’яко. Хоч трохи треба поспати.

— Спасибі, як стомлюся, ляжу неодмінно, — нервово озвалась я. — А взагалі, я сюди не спати прийшла.

— У першу ніч тут усі так міркують, — вже в напівсні пробубоніла Алла.

Лариса теж, здається, спала.

«Ні, ні, ні! — металося в мозку. — Не можна сприймати це місце, як справжнє пристановище. Варто заснути, й ти вже, можна сказати, впокорилася з тутешньою пропискою. Я не згодна! Я стіни виколупаю, якщо іншої ради не знайдеться… Треба щось робити. Треба щось робити».

Про те, щоб намагатися прилягти, не було й мови. Крім принципів, заважав ще й мій до краю збуджений стан. Я