Історія однієї істерії - Ірина Сергіївна Потаніна
— Господи, так він за день до мого походу сюди, цілував мене в щоку, вітаючись! У очі дивився, посміхався… А сам, виходить, оцю всю маячню про мене думав і писав… І як мені тепер людям вірити?
— Та псих він, — заспокоювала подругу Алла, сама ледь не плачучи над переліком безглуздих обвинувачень. — Дурень просто. Не гідний, щоб через нього ревти.
— Дівчатка, заспокойтеся, — намагалась я втрутитися. — Він же на те й розраховував, коли все це писав. Що зачепить вас за живе, засмутить… Він не про вас це писав, а про власні комплекси. Невже не зрозуміло?
— Так, але у в’язниці мучимося чомусь ми, а не він, — схлипувала Лариса.
— Стривайте, здається, знайшла, — несміливо промовила я, натикаючись на дещо цікаве. — Я не впевнена, але, здається, це вказівка на можливість втечі. Ось послухайте, це текст наглядача: «Вони б давно могли звільнитися, коли б себе зуміли перемогти. І в місці тім, де день змінює ніч, вирішили б на папуг перетворитися. І знову в шкіру змії повернутись». Думайте, думайте… Це точно воно…
— Вікно! — від сліз до сміху перейшла Лариса. — Ну, звичайно, це про вікно. Я здогадалася! Як би цей зрадник не знущався, я все одно здогадалася. Віконце — єдине місце в нашій в’язниці, куди пробивається денне світло. Там видно, коли на вулиці ніч, а коли день…
Ми насилу втрималися, щоб не кинутися всім у темну частину підвалу.
— Він що, хоче, щоб ми просоталися в щілину, в яку тільки аркуш паперу пролазить? Що значить «на папугу перетворитися»? Кричати, чи що? То ми кричали вже. Не чути нас.
— Ще папуги сидять на жердинках, — і далі гарячково говорила Лариса. — Мабуть, потрібно залізти під стелю — на трубу. Як на жердинку. Я до вікна діставала, коли Аллі на плечі сідала. А на трубу ще не залазила… Тільки, що там таке може бути?
Дівчиська не втерпіли. Пообіцяли, що пожежі не влаштують. І, підсвічуючи собі запальничками, побігли робити експерименти під вікном. А я знову з головою поринула в текст. Отриманої інформації було вочевидь замало. Я була впевнена, що Кирило закопав десь у тексті пояснення.
«М-да, після шедеврального розділу про Вогнище Мистецтва уся ця маячня конкретно розчаровує. Усі ці піднесені строфи, притягнуте за вуха перетворення змій на папуг і назад… Цілковита нісенітниця… Якось навіть шкода нашого Кира стає. Дуже хоче хлопчик. Дуже старається. Але, на жаль».
— Є! Детективе Кроль! Є! Ми все знайшли! Усе спрацювало! — Алла буквально тараном попхала мене до віконця.
Не може бути! Я не вірила власним очам. Вікно було відчинене.
— Ну, залажу я, значить, на трубу, — від щастя Лариса забула про свої повчальні інтонації та перетворилася на дуже приємну, жваву, задоволену дитину. — Там брудно жахливо… Клацаю запальничкою. Хвалити Бога, я з собою для спалювання ролі на вівтарі справжню «Zippo» взяла. Оглядаюся на всі боки. Що б ви думали? На відстані простягнутої руки від мене — клітка. Найсправжнісінька папужина клітка. Стара, з виламаним пруттям. Видно, що давно вона тут, у підвалі валяється. Я намагаюся її дістати, смикаю за пруття — не піддається. Алка внизу від нетерплячки вже дірку в підлозі протоптала. Каже: «Підсади, я вилізу й витягну цю твою клітку». А як я таку корову підсаджу? Загалом, я замружилась і стала на повний зріст. Страшно, зате все видно. Свічу, дивлюся. Від клітки цієї якийсь штир у стіну йде. Крізь діру, проламану біля вікна. Я придивилася, клітку, як важіль у протилежний від себе бік нахилила. Тут вікно й відчинилося. Саме. Бляха, виявляється, штирем цим, як гачком, засовувалася нагорі, там, куди в нас руки вже не діставали. А я ж бо думала, він до ґрат приварений. Нема там ніяких ґрат. Ось!
Лариса урочисто показувала рукою на звичайне віконце з наполовину розбитим склом. У мене трусилися коліна. Здається, ми перемогли. Здається, вибралися.
— І як можна було відразу цю його писанину не почитати? — бурмотіла собі під ніс Алла і вже підсаджувала Ларису знову до вікна. Рама не розчинялася. Чи то від часу, чи від Ларисиної втоми.
— Пустіть мене! — я видала бойовий клич і застрибала на одній нозі. Майже без допомоги Алли примудрилася стягти чобіт. Лариса, що сиділа тепер на трубі, відчайдушно верещала.
— Швидше! Не можу більше! Там повітря. Там вулиця. Там люди. Там навіть зірки на небі.
І хоча в це підвальне віконце не можна було побачити нічого, крім коліс трамвая, що пролітав повз нас, та сірої гладіні дорожнього асфальту, ми з Аллою все-таки вірили й дійсно квапилися. До повітря. До вулиці. До зірок і звичайних людей.
Не тямлю, як скочила на плечі до міцненької Аллочки, двома рухами розкурочила шпилькою рештки шибки й за дві хвилини вигребла скалки.
Ларисі було найближче. Вона обмотала кисті рукавами курточки, щоб не порізатись, і обережно протиснулася у віконце. Уже сидячи на трубах, я підштовхувала її знизу.
— Порядок, — хрипким від хвилювання голосом промовила Лариса, і, сповзаючи спиною по стіні, почала ковтати сльози. Усе це я спостерігала, вже протискуючися слідом за нею. Найважче було Аллі.
— Не йдіть, я сама не вилізу, — жалібно промовила вона, і з її голосу я зрозуміла, що Алла думає, начебто ми з Ларисою покинемо її внизу.
Від такої думки серце моє стислося. Це до чого ж треба було довести дівчаток, щоб вони могли таке думати про людей?
— Нікуди не йди, — суворо шепнула я Ларі, хоча та й не збиралася.
Я знову виявилась у підвалі, мимоволі зіщулилась. І як можна було так довго сидіти в настільки затхлому приміщенні? Перетягуючи з житлової частини підвалу один зі стелажів, я почула Ларисин лемент.
— Агов! Ви де? Що там у вас? Я зараз допоможу!
