Історія однієї істерії - Ірина Сергіївна Потаніна

— Він діяв у стані афекту, — суворо заговорила Алла, — тому замінимо йому страту довічним позбавленням волі!

— Ні, — заступилася Лариса, — не довічним. Таким за тривалістю, яким буде наше.

— Оптимістка, — гмикнула Алла. — Гаразд. Домовилися.

Дівчатка скріпили свій вирок рукостисканням, із дуже серйозними обличчями хором промовили: «По руках!».

Ні, все-таки сидіння взаперті кепсько позначається на здатності тверезо мислити.

— Я не думки вашої запитувала, ненормальні! Я вам шлях до волі вказати намагаюся! — закричала я, щоб струсити з себе мікроби абсурду, що вже переповзали з акторок до мене. — Воля прийде до нас завдяки смиренному чеканню. Усі необхідні для цього процеси я вже запустила.

— Себто?

— Заронила сумнів у Кирилову душу. Сумнів — то велика сила. День він помучиться, а потім вирішить усе-таки перевірити. А раптом я мала рацію? А раптом він, Кир, сам того не бажаючи, замкнув свою кохану в темницю? Раптом Ксенія теж дізналася про Вогнище Мистецтва й подалася на розвідку?

— Чого б це? Адже він їй рукопису не підсовував.

— Та хоча б від тебе, Ларисо. Ви ж подруги. Ти могла поділитися з Ксенією своїми намірами відшукати Вогнище.

— Не могла, — сухо відповіла Лара. — Я цьому негідникові слово дала, що нікому не розповім про наявність у мене рукопису. Кир сказав, що, мовляв, навіть від Зінаїди ховає її. Що, мовляв, Хомутов згоди на прочитання рукопису не давав і він, Кир, порушує всі можливі заповіді, передаючи мені цей текст, але заради дружби та в інтересах спільної справи інакше вчинити не може.

— І з мене слово брав, — щиросердно посміхнулась Алла. — Тільки я дурна, чи що, таку нісенітницю виконувати. Пообіцяла для більшого спокою Його Величності Сценариста, а для Зінаїди відразу копію зняла.

— Закласти хотіла! — знову обурилась Лариса.

— А що? Я теж заради дружби та в інтересах спільної справи. Режисеру, напевне, важливо мати при собі примірник такого рукопису, хіба ні?

— Ви ж домовлялися не сваритись! — нагадала я. — Йдемо далі. Я вважаю, що Кирило ще трохи помучиться відсутністю Ксенії і з’явиться до нас сюди її визволяти. Відімкне замок і випустить нас із миром.

— Ну, вже ні! — хором заявили бранки. — 3 миром ми звідси не підемо! Кір ще пожалкує…

— Думаю, він уже жалкує, — припустила я. — Одна справа — придумати красивий сценарій зникнення двох осіб. Зовсім інша — втілити в життя. Напевне, ваш сценарист страждає через свій вчинок… Я б навіть сказала, що навіч бачила, як він нервує…

— Фігня! — так, не надто чемно прокоментувала мою сентиментальність Алла. — Я Кирила добре знаю. Він із породи тих, хто настільки боїться залишитися в програші, що навіть очевидні мінуси оголошує виграшем. Він переконає себе у власній правоті та почне свято в неї вірити. А нервує він тільки через Ксенію. Тільки йти по неї, думаю, не стане… Прийти сюди — значить, визнати свою участь у організації нашої пастки. А він нас знає.

Ми й придушити ненароком можемо. Заради Ксенії ризикувати життям?

— Він її любить більше за життя, — здавлено заперечила Лариса, заздро зітхаючи, — він сам мені казав… Ет, хто б мене так полюбив!

— Цур, не я! — Алла знову зареготала. — Залишаєтеся тільки ви, детективе. Решта жителів планети навіки відділені від Ларки толстелезними підвальними стінами. Ах, наша королева краси залишилася без почту поклонників і в’яне в самоті…

— От дурепа! — Лариса незлобливо махнула рукою на реготуху і кокетливо повела плічми. Звання королеви краси їй очевидячки підлестило. — А по Ксенію Кир прийде. Якщо повірить, що вона й справді тут могла виявитися. А що? Почне розбиратися, довідається, що в Зінаїди є копія його підробленого рукопису, вирішить, що Ксюша її читала… Приповзе сюди, як миленький. Ще й рятівника з себе вдаватиме. Мовляв, розгадав таємницю і прийшов нас визволяти. Потрібно тільки дочекатися, поки він остаточно звариться.

— Такі жилаві варяться довго, — зі знанням справи озвалась Алла. — І жерти їх потім гидко. Тим більше, що поки він варитиметься, ми тут устигнемо постарітися й збожеволіти.

Так, чекання милості з боку тюремника — не найкраща стратегія втечі. Потрібно було думати далі. Ми усі втрьох посерйознішали, замислилися й породили на світ купу несусвітніх дурниць.

— Є ідея! — знову палко проголосила я. — У шпарину між жерстю і віконцем може пролізти папір. Записка з проханням про допомогу.

— Робили, — понуро відрапортувала Алла. — Шарпак. Це ж єдине місце в місті, де трамвайні рейки так близько від будинку. Тому люди там не ходять. А трамваї читати не вміють.

— Ну, може, якийсь перехожий заблукає випадково… А! Знаю! До записки потрібно причепити гроші. На купюри в наших перехожих погляд вигострений. Під будь-яким трамваєм знайдуть.

— Спробувати можна, — видала резюме Лариса.

Але й ця витівка прирікала нас на чекання.

Може, хто-небудь, коли-небудь… Ні, потрібні були ще варіанти.

— А давайте стукати по трубах! — вирекла геніальна я. — Коли-небудь мешканцям це набридне, і вони прийдуть відривати нам голови… Після того, як усі можливі місця обшукають, здогадаються ж у підвал спуститися… Повинні!

— Робили, — вражала розмаїтістю відповідей Алла. — Тут якісь неправильні труби. Вони видають неправильний звук. Його й нам не надто чути…

— Ну, мало там що, а раптом нагорі в кого-небудь слух загострений.

— Ось що! — Алла заразилася моїм «нетриманням ідей» і теж почала молоти щось таке маразматичне. — Потрібно підпалити що-небудь біля вікна… Якщо довго й старанно підтримувати вогонь, то ті, хто живе нагорі, помітять дим і перелякаються.

— Поки вони будуть лякатися, ми тут задихнемося або згоримо, — цього разу не схвалила плану і я.

— Краще смерть, ніж це нескінченне сидіння, — зітхнула Алла. — Слухайте… У нас же електроплитка є… Може, з її допомогою можна вибух влаштувати? Щось таке ми з хімії проходили. Якусь речовину активізувати — воно й вибухне…