Історія однієї істерії - Ірина Сергіївна Потаніна
Колись чула проповідь американського священика для залучення молоді до їхньої церкви. Основною думкою було ось що: «Дух Христа працює і донині!». Малося на увазі — «працює на нас».
«Це ж як треба примітивізувати людей настільки, щоб сподіватися такою дешевою спекуляцією зацікавити їх?» — подумала я тоді. Потім озирнулася навсібіч і знайшла незліченну кількість слухачів, які вірили і переймалися… І так гидко мені тоді стало!
— Я знаю, — тихо мовила Лариса, — тепер знаю. Не через те, що тепер боюся пасток… Просто, тому що був час усе обміркувати. Вірити не можна з корисливості чи страху. Від цього у Віри обламуються крила.
Зненацька Алла зареготала.
— Вибачте, — підморгнула нам вона, — Ларка так серйозно говорила, а мені уявилося, що вона зараз скаже: «Від цього у Віри обламуються пазурі». Уявляєте?
Обстановка розрядилася, а я подумала, що Алла не така проста, якою хоче здаватися. І взагалі, втовкмачена мені Кирилом і театральною метушнею навколо ролей думка, мовляв, Алла з Ларисою — найяскравіші представниці елітарної породи ідіоток, давно вже здавалося мені сущою вигадкою. З цими дівчатками було приємно й цікаво спілкуватися. Я була справді рада, що знайшла їх.
— Годі філософствувати, — провадила друга Героїня. — Я, наприклад, сюди без жодних інстинктів, просто з цікавості пішла. Подивитися, дійсно таке місце в нашому місті є, чи бреше писака. Ну, настільки всі прикмети сходилися, що нерозумно було не перевірити.
— М-да… Немає рівних силі слова, — пробурмотіла я.
І раптом усвідомила все й відчула захват. Це ж треба було так прорахувати!? Оце Кирило… Я одночасно й захоплювалася, і боялась цієї людини. Тепер я розуміла, чому Ксенія була так налякана. Бути коханою такого чоловіка — гра з вогнем.
— Ксенія! — раптом уголос промовила я і пожвавилася. — Дівчатка, радіймо! Сам злочинець незабаром прийде нас звільняти!
— Марить на нервовому ґрунті, — прокоментувала мої слова Лариса.
Алла цитькнула на неї і вся перетворилася на слух.
Довелося розповісти акторкам про мою розмову з Ксенією, про докази проти Кирила, про те, хто насправді все це підлаштував.
— Ні! Цього не може бути! — на Ларису було шкода глянути. Вона просто відмовлялась вірити мені. — Адже Кир був зовсім інший…
— Геній зі складною вдачею. Хам. Але все одно «свій», — підтримала співкамерницю Алла. — «З наших». Із тих, що найнесамовитіше заступатиметься за тебе, якщо зовнішній світ почне атакувати…
— Але факти залишаються фактами, — якомога м’якше промовила я. — Напевне, він теж перечитався хомутовських оповідань і вирішив не боротися зі своїми тваринними позиваннями. Захотів підкорити собі світ — і підкорив. Відігрався за відмову Ксенії, за неслухняність Зінаїди Максимівни. За те, що всі ви вважали його писанину нежиттєвою, неправдоподібною. Вважали, а повірили, чи не так? Мені саме в цьому й бачаться мотиви його вчинків.
— Господи, — прошепотіла Лариса, — хто б міг подумати, що для нього все це настільки серйозно… І потім, до чого тут ми? Ми йому що поганого зробили? Він хіба не розумів, що ми тут з глузду можемо з’їхати? Це ж справжня в’язниця, а не іграшки…
— Ми просто трапилися під руку, — безжально констатувала вже впокорена Алла. — Як гарматне м’ясо. Як розмінна монета. Усі мужики однакові. Люблять тільки себе, а всіх навколо — брутально використовують. Причому, бачать у цьому природний хід подій. Тварюки!
— Не починай знову, благаю, — томно закотила очі Лариса. — У нашої Аллочки проблеми з особистим життям. Точніше, в її особистого життя проблеми з головою і совістю. Я ж бо вже знаю.
Я пригадала історію з Артуром і відчула себе в самому центрі дурнуватої інтриги. Тільки особистих життів нам зараз і бракувало!
— По-перше, в колишнього особистого, — забухтіла скривджена Алла, — по-друге, Артур таке саме моє особисте життя, як і твоє…
— І ось так з моменту появи в цій келії, — Лариса ніби скаржилась, оглядаючись на мене. — Першого дня, я вже казала, ми з нею взагалі не розмовляли. Я мало не збожеволіла! Навколо неї стрибаєш, вимагаєш відповіді про те, як вона сюди потрапила, хто нас сюди засадив, а вона мовчить, начебто нема її тут зовсім. Я спочатку думала, що Хомутов спеціально пастку змайстрував, щоб із моїх предків викуп зажадати. Але коли Алла тут з’явилася, у мене в голові все просто завертілося. Не міг же Хомутов точно знати, хто прочитає його книжку й повірить. Не міг вгадати, бідними чи багатими будуть жертви. «Який викуп? — вирішила я тоді.
— Він просто псих і ставить пастки на дуреп». Я їй це все втлумачувала, а Алла собі мовчала й мовчала. Вирішувала, видно, ненавидіти мене й далі, чи ні, — це Лариса розповідала, вже сміючись.
— Усе точно, — теж засміялась Алла. — А потім ця істеричка як заплаче ридма. І так мені її шкода стало. І запропонувала я поговорити відверто.
— І з’ясувалося, що вся ненависть до мене — через Артура! Звідкіля я знала, що мій нестерпний залицяльник і таємничий Аллоччин коханець — одна особа! Я навіть уявлення не мала про те, що він одружений… Він мені, взагалі, на фіг не потрібен був. Я його чесно відшивала всю дорогу. І ось яка подяка від подруги!
Ще хвилин із п’ятнадцять дівчатка напівжартома з’ясовували стосунки, вочевидь не вперше доходячи висновків, що їхній Артур — рідкісний козел і що обидві вони з ним відтепер будь-яке спілкування припиняють. Ні, добре, звичайно, що дівчатка тут помирилися, добре, що нарешті нагородили Артура гідними епітетами… Але навіщо ж так невчасно? Саме зараз — навіщо?! Я подумала, що, мабуть, наврочила. Щойно, бачся, вирішила, що зовсім Алла з Ларою не дурепи, як раптом…
— Панянки, може, краще повернемося до обговорення власного становища? — несміливо запропонувала я.
Наступні п’ятнадцять хвилин я вислуховувала, як чарівні мудрі дівчатка, то лаючись, то дотримуючись рідкісної єдності, обговорювали свого сценариста і зрадника. В результаті прийшли до суперечливої думки, що Кир, звичайно, останній козел,
