Історія однієї істерії - Ірина Сергіївна Потаніна
— Ми з Алкою тут, як діти підземелля, — Лариса помітила, що я її вивчаю, і витрусила з-за коміра пожмаканого піджака шматочки тиньку, — зелені й покірливі. Якби мене такою побачила мама, вона б від мене відмовилася…
— Не вигадуй дурниць, дівчинко, — з несподіваною для себе ніжністю раптом сказала я. — Ви обидві маєте чудовий вигляд. Єдиний недолік — дивитися нема кому. І цей недолік ми з вами обов’язково усунемо.
— Ми вже намагалися…
— Ви все-таки, діти. А я — доросла тітка з досвідом оперативної роботи. Я обов’язково що-небудь придумаю. Обіцяю.
З сумніву в погляді Лариси я зрозуміла, що сприймаюся дівчатками як однолітка. У даній ситуації гострого дефіциту оптимізму мені це зовсім не лестило.
— Агов, змовниці! — лунко погукала Алла. — Ходіть-но теплий компот із варенням пити!
І ми пішли. Я намагалася виконати свою обіцянку. Сипала божевільними ідеями, сподіваючись хоч у одній з них знайти здорове зерно. Розсудлива Лара розбивала мої плани на друзки, а високочола Алла набурмошено слухала наші суперечки, всім своїм виглядом виказуючи готовність діяти в будь-якому випадку.
— А що як пошкодити труби!? — запально пропонувала я. — Знайдемо що-небудь гостре і продірявимо трубу на згині. Цілий дім залишиться без води! Сантехніки зобов’язані будуть усунути неполадку й полізуть у підвал.
— Ділова ідея! — суворо заявляла Алла. — Заради того, щоб у цього гада, Хомутова, води не було, я ладна й сантехніків сюди не пустити…
— Ну, що ви таке кажете! — журилася Лариса.
— Поки ми потрапили сюди, зробили вже стільки необдуманих вчинків, що час братися за розум. По-перше, ми не зуміємо продірявити трубу. По-друге, поки до сантехніків дійде, де може бути прокол, а сантехніки дійдуть до нас, може минути дуже багато часу… За який ми тут захлинемося…
— Не пиляй трубу, під якою сидиш, — підсумувала я, все-таки залишаючи запропонований варіант у полі міркувань. — А стільниковий телефон ви до віконця підносити пробували?
Свій стільниковий я, звичайно ж, забула в сумочці у Хомутова на кухні. Залишалося тільки сподіватись, що літератор попри все не виявиться спільником Кира і, як відповідальний громадянин, стурбується через моє зникнення та викличе міліцію. Хоча хто в наш час добровільно викликає міліцію? Хлопців із органів люди побоюються майже так само, як бандитів…
«Але може, Хомутов зміркує і подзвонить Георгію. Номер офісу забитий у мене в пам’яті телефона».
— Був би в мене телефон… — гмикнула Лариса. — Я б тут не сиділа. Хомутову Кир напевно розповідав, що я свій стільниковий влітку на дачі загубила… І ніяких таємних виходів тут теж немає. За першу ж годину свого ув’язнення обстежила тут зі своєю запальничкою кожен міліметр. Дивуюся, як не померла тоді від розриву серця, Ніч, підвал, жодної живої душі…
— А чого ти взагалі сюди вночі поїхала? — поцікавилась я.
— Так Хомутов написав же: «ОПІВНОЧІ». Як і Алла, Вогнище Мистецтва шукала.
— Тільки мені не забракло клепки і я сюди вдень під’їхала, щоб спочатку розвідати обстановку.
— І багато тобі ця клепка помогла?
— Добре, домовлялися ж не сваритись, — знову забуркотіла Алла. — А ви про Вогнище Мистецтва знаєте? — натомість звернулася до мене.
Настав час для довгих пояснень. Я все уявляла правильно. І Ларису, й Аллу після конфіденційної розмови з Кирилом, який пропонував прочитати Хомутовський рукопис для глибшого розуміння ролі Героїні в спектаклі, миттєво полонив живий і яскравий стиль автора. Одним духом кожна з них здолала рукопис і по тому ніяк не могла викинути з голови легенду про Вогнище Мистецтва.
— Ну, яка ж це легенда, якщо все так виразно пояснюється? — виправдовувала хід своїх думок Лариса. — І потім, у мене тоді стан такий був… Хотілося вчудити що-небудь… Усім на зло. Я тоді з хлопцем своїм посварилася. Знатиме, як відмовлятися ввечері мене вигулювати! Йшла по парку, випадково зустріла одного знайомого. Артура. Він мене в кафешку затяг і все споїти намагався. Настрій у мене саме такий був — напитися з першим зустрічним, накоїти чогось жахливого… Але він, цей Артур, такий зануда. Придивилась я до нього, і нудно мені стало. «Ні, — думаю, — такі дурниці я швидше собі, ніж коханому, на зло роблю… Піду краще Вогнище Мистецтва шукати. Коханий потім собі ніколи не пробачить, що я сама такими місцями блукала».
Я раптом побачила аналогію зі своїм випендрюванням перед Георгієм: «Знатиме, як вважати мою справу несерйозною!».
«Ет, Жорочко, а ти там, напевне, хвилюєшся тепер, місця собі не знаходиш. Це я все гралася! Насправді ж зовсім не хотіла завдавати тобі такого клопоту… Якщо виберуся звідси, зобов’язуюся навіть вибачитись за самодіяльність», — по думки проголосила я і раптом відчула гострий напад жалощів до себе. Ну, як можна було попастися! Адже знала, що це пастка! Ні, з такими дурними мізками мені довіку не придумати, як звідси вибратися…
— Загалом, — провадила Лариса, — я в це вогнище Мистецтва повірила. А що? Усе виправдано з наукового погляду. Зосередження певних енергій. Звичайний егрегор. Історія ж знає купу прикладів, коли такі місця дійсно знаходилися й працювали, і виконували бажання… — дівчинка говорила злобливо, ніби глузуючи з самої себе. — Природно, що мені страшенно закортіло скористатися.
— Фе, — мимоволі скривилась я, — і чому ми не бачимо нічого ганебного в бажанні поексплуатувати диво?
— Як чому? — Лариса підняла білясті брови. Відчувалося, що вона багато думала про це. — Хомутов правильно написав: тому, що давно визнали власну недосконалість. Усі ми відбулися як тварини, всі ми, по суті, тварини… «Хочу, щоб у мене все було, а мені для цього нічого не треба було робити», — це наші рідні, тваринні інстинкти. Можна болісно боротися з ними, а можна впокорюватися і…
— Перетворюватись на череду баранів, — чомусь завелась я. — Не забудь, саме завдяки
