Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог
Я зішкрібаю цвітну капусту і вношу рибу. Вони все одно не бачать, що їдять. Вони дивляться на Лукаса.
— Айсберги — це шматки глетчера, які сповзають у море, відколюючись від материкового льоду. Якщо вони суцільні, то співвідношення між надводною і підводною частинами один до п’яти. Якщо вони порожнисті — один до двох. Останні, зрозуміло, найбільш небезпечні. Я бачив айсберги заввишки сорок метрів і вагою п’ятдесят тисяч тонн, які могли перекинутися від роботи гвинта.
Я обпікаюся об картопляну запіканку. Лукасу пощастило. Біля берегів Антарктиди я в гумовому човні проскочила повз частково розталі столоподібні айсберги заввишки дев’яносто метрів і вагою мільйон тонн. Вони могли б упасти, якби поряд почали насвистувати перший куплет «Прекрасного і радісного літа».
— «Титанік» в 1912 році зіштовхнувся з айсбергом на південний схід від Ньюфаундленда і затонув за три години. Загинуло тисяча п’ятсот чоловік.
У себе в каюті я поклала в раковину газету і, нахилившись уперед, зрізала сантиметрів двадцять волосся, тож воно стало однієї довжини з тим, яке відросло на місці опіку. Вперше за той час, що я на борту, я зняла свою хустку. Це все, що я можу зробити, щоб жінка мене не впізнала.
Я могла б і не старатися. Я для неї все одно що муха на стіні, вона мене не бачить. Чоловік дивиться на Лукаса, старший механік дивиться на свій келих, а Лукас ні на кого і ні на що не дивиться. На мить очі жінки оцінююче затримуються на мені. Вона щонайменше на двадцять сантиметрів вища за мене і на п’ять років молодша. Вона темноволоса, у неї насторожений вигляд, а біля губ складка, яка розповідає історію, можливо, це історія про те, чого коштує жінці — хоч би що там говорили — добре виглядати.
У мене є надія. На похороні Ісайї було темно. І там було двадцять інших жінок. І вона була там зовсім з іншого приводу. Вона була там, щоб застерегти Андреаса Фіне. Йому слід було б послухатися цього застереження.
У неї йде частка секунди на те, щоб каталогізувати мене. Відчинивши всередині себе ту скриньку, на якій написано «обслуговування» і «один метр шістдесят сантиметрів», вона опускає мене туди і забуває про мене. Вона має на чому зосередитись. Під столом вона кладе руку на стегно чоловіка.
Він не доторкнувся до риби.
— Але ж у нас на борту радар, — каже він.
— На «Хансі Хедтофті» теж був радар.
Жоден досвідчений капітан або керівник експедиції спеціально не залякує своїх супутників. Якщо людині знайомий весь ризик плавання в льодах, то вона знає, що, як тільки плавання почалося, не можна посилювати зовнішню небезпеку внутрішнім страхом. Я не розумію Лукаса.
— І при цьому крижані гори — це найменша з наших проблем. Так середня людина уявляє собі полярні моря. Набагато гірше крижані поля — пояс пакового льоду, який дрейфує уздовж східного узбережжя, обходить мис Фарвель у листопаді і тягнеться вгору повз Готхоп.
З другої пляшки мені вдалося вийняти корок цілим-цілісіньким. Я наливаю Кютсову. Він п’є, неуважно вивчаючи етикетку. Його цікавить вміст алкоголю.
— Там, де закінчується паковий лід, починається західний лід, що утворився в морі Баффіна і загнаний у Девісову протоку, де він змерзається із зимовим льодом. Це створює крижане поле, в яке ми упремося поблизу від риболовецьких банок на північ від Хольстейнсборґа.
Мандрівки загострюють усі людські відчуття. Коли з Кваанаака їхали на полювання, на гостину або до Квеквертата, то починали бурхливо розвиватися приспані до цього закоханість, дружба, ворожість. У повітрі між Лукасом і двома його пасажирами-працедавцями висить важка взаємна неприязнь.
Я дивлюся на Лукаса. Він нічого особливого не зробив і не сказав. Та все ж без будь-яких слів він вимагає, щоб на нього дивились. У мене знову виникає слабке, тривожне відчуття, що я була на виставі, яку частково було дано задля мене, але сенсу якої я не зрозуміла.
— Де Терк? — питає він.
— Він зайнятий, — відповідає жінка.
* * *
Якщо прилетіти до Туле з Європи, то, вийшовши з літака, відчуєш, що ти опинився в морозильній камері і що невидима крижана холоднеча під тиском у кілька атмосфер проникає в твої легені. Якщо летіти у зворотному напрямі, то, приземлившись у Європі, можна подумати, що опинився у фінській лазні. Але судно, що йде до Гренландії, йде не на північ, воно йде на захід. Мис Фарвель знаходиться на тій самій широті, що й Осло. Холод починається аж тоді, коли, обігнувши мис, береш курс прямо на північ. Вітер, що піднімається протягом дня, — холодний і вологий, але не холодніший, ніж у Каттегаті. Хвилі в Північній Атлантиці, навпаки, довгі й положисті.
Палубу заливає водою. Люк переднього трюму тепер зачинений. Я вимірюю його кроками. Він п’ять з половиною на шість метрів. Раніше він таким не був. По обидва боки видно білу, свіжопофарбовану смугу в три чверті метра. На кришці — зварний шов. Люк нещодавно був розширений майже на метр з кожного боку.
Для європейців море символізує невідоме, а плавання — це подорожі і пригоди. Ця думка не має нічого спільного з дійсністю. Плавання — це рух, який найбільше схожий на перебування на одному місці. Щоб відчути, що ти переміщаєшся, треба мати орієнтири, треба мати фіксовані точки на обрії і крижані підйоми, які зникають під полозами саней, і лінію гір за napariaq — стійкою ззаду на санях — усе те, що збільшується, наближаючись, пробігає мимо і зникає за обрієм.
Нічого цього немає в морі. Здається, що судно стоїть на місці, що воно — знерухомлена сталева платформа, облямована незмінним круглим обрієм, над яким проноситься сірий зимовий день, що лежить на поверхні води, яка ходить ходором, але завжди одна й та сама. Струшуване монотонними зусиллями двигуна, воно без жодного наслідку топчеться на місці.
Чи це я стала надто старою, аби подорожувати.
Морський туман, що обступив нас, наганяє на мене депресію.
Щоб подорожувати, треба мати дім, звідки виїжджаєш і куди повертаєшся. Інакше
