Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог

Я намагалася розбити годинник великим молотком. На молотку залишилися сліди. Тож тепер я здалася. Тепер я обмежуюся тим, що змітаю його на підлогу, де він незворушно електронно пищить, позбавляючи мене необхідності з’являтися на містку, не вмивши обличчя холодною водою і не підмалювавши трохи очі.

Зараз 2:30. Середина ночі в Північній Атлантиці. Близько 22-ї години з переговорного пристрою над ліжком, без будь-якого попередження, крім підморгування зеленої лампочки, лунає голос Лукаса — вторгнення в мій маленький простір.

— Ясперсен, о третій годині ранку ви повинні подати каву на місток.

Тільки торкнувшись підлоги, годинник видає звук. Я прокинулася сама по собі. Розбуджена відчуттям незвичної активності. Двадцяти чотирьох годин вистачило, щоб ритм «Кроноса» став моїм. На судні в морі ночами тихо. Звичайно ж, працює двигун, довгі високі хвилі б’ються об борт, і час від часу форштевень розбиває п’ятдесятитонну масу води у дрібний водяний пил. Але це звичайні звуки, а коли звуки повторюються регулярно, вони перетворюються на тишу. На містку змінюються вахтові, десь б’ють склянки. Але люди сплять.

На цьому знайомому тлі тепер усе в русі. Чоботи гупають по коридорах, двері грюкають, чути голоси, звуки гучномовця і віддалене гудіння гідравлічних лебідок.

Дорогою на місток я виглядаю на палубу. Темно. Я чую кроки і голоси, але світло не горить. Я йду в темряву.

Я без верхнього одягу. Температура близько нуля, вітер віє з корми, небо затягнуте низьким і щільним шаром хмар. Гребені хвиль стають помітні тільки біля самого борту, але улоговини між ними здаються довгими, немов футбольні поля. Палуба слизька і жирна від солоної води. Я пригинаюся до борту, щоб сховатись і бути якомога непомітнішою. Силует у темряві біля брезенту. Попереду — слабке світло. Йде з переднього трюму. Кришки люка відкинуті вбік, а навколо встановлено леєрне загородження. З двох розвернених назад вантажних стріл передньої щогли два троси спускаються в трюм. У декількох місцях через загородження перекинуто товстий синій нейлоновий трос. Людей немає.

Трюм на диво глибокий, він освітлений чотирма лампами денного світла, по одній з кожного боку. За десять метрів піді мною на кришці великого металевого контейнера сидить Верлен. Біля кожного з кутів контейнера стоїть білий ящик із склопластику, подібний до тих, що використовуються для зберігання надувних рятувальних плотів.

Це те, що я встигаю побачити. Хтось хапає мене ззаду за одяг. Я не опираюся, але не тому, що змирилася, а щоб можна було дати ефективнішу відсіч. У цю хвилину судно нахиляється на косій хвилі, і, втративши рівновагу, ми падаємо назад у бік пульта керування лебідками і в знайомий мені запах лосьйону після гоління.

— Ідіотка, ти ідіотка!

Яккельсен намагається віддихатися. В його обличчі і голосі з’явилося щось нове. Ознаки страху.

— Порядки на судні не змінилися. Займайся своєю справою.

Він майже благально дивиться на мене.

— Забирайся звідси. Провалюй.

Я йду назад. Він чи то шепоче, чи то кричить проти вітру мені услід:

— Тобі що, захотілося до великої мокрої шафи?

Я з гуркотом зачіпаю тацею спочатку об один одвірок, потім об другий, зрештою красиво входжу і зупиняюся, по-брязкуючи в темряві.

Ніхто не звертається до мене. Постоявши так якийсь час, я роблю крок назад і відшукую на столі серед лінійок і циркулів місце для філіжанок і здобних булочок.

— Дві хвилини, вісімсот метрів.

Він — лише силует у темряві, але цього силуету я раніше не бачила. Він стоїть, схилившись над зеленими цифрами електронного лага.

Листкове здобне тісто пахне маслом. Урс — добросовісний кок. Запах випаровується, тому що відчинені двері. У крилі містка я помічаю спину Сонне.

Над морською картою запалюється слабка червона лампочка, і в темряві проступає обличчя Сиґмундй Лукаса.

— П’ятсот метрів.

На чоловікові комбінезон із розстебнутим коміром. Поряд з ним, на навігаційному столі, стоїть плаский ящик завбільшки з підсилювач для стереосистеми. З боків ящика здіймаються дві тонкі телескопічні антени. Біля столу стоїть жінка в такому самому комбінезоні, що й чоловік. На тлі робочого одягу і зосередженості її довге, темне, розчесане волосся, що спадає на розстебнутий комір і в’ється по спині, здається майже недоречним. Це Катя Клаусен. Внутрішній голос підказує мені, що чоловік — це Сайденфаден.

— Хвилина, двісті метрів.

— Підіймайте.

Голос лунає з переговорного пристрою на стіні. Руки мої розтискаються, відпускаючи за спиною край столу. Долоні спітніли. Я вже одного разу чула цей голос. У телефонній трубці, в своїй квартирі. Востаннє, коли я там була.

Червона лампочка гасне. З нічної пітьми виростає сірий контур, який піднімається з переднього трюму і рухається, повільно похитуючись, за борт судна.

— Десять секунд.

— Верлен, опускай.

Він, мабуть, сидить в одній з наглядових кабін на верхівці передньої щогли. Те, що ми чуємо, це його накази палубі.

— Туго натягнуто. Послаб.

— П’ять секунд. Чотири, три, два, один, нуль.

Промінь світла тунелем прорізає ніч у напрямку до корми. Контейнер лежить на воді за п’ять метрів від ахтерштевня. Він підстрибує — очевидно, на носовій хвилі. Від одного його ріжка уздовж борту в напрямі носа тягнеться синій трос. Біля фальшборту стоять Марія і Фернанда, Хансен і матроси. Чимось, схожим на дуже довгий багор, вони відштовхують контейнер від борту. Завдяки освітленню мені видно, що по краях контейнера — дві вузькі білі надувні гумові смуги.

— Верлене, відпускай.

Я пересуваюся до крила містка. Світло йде від одного з тих прожекторів, які закріплені на поручнях. Ним керує Сонне. Він веде промінь світла по воді. Контейнер звільнено від троса, він уже метрів за сорок від корми і починає тонути.

Лунає приглушений удар. На поверхні води розкриваються п'ять оболонок із склопластику, і над великим металевим контейнером з’являються п’ять сірих самонадувних плавучих буїв, немов п’ять величезних водяних лілій. Потім прожектор гасне.

— Один метр, дві тисячі літрів.

Це голос жінки.

— Три тисячі, чотири тисячі. Два метри, п’ять тисяч літрів. Два метри. Два з половиною. Два тридцять. П’ять тисяч літрів і два тридцять.

Я стаю поряд із тацею. На колишнє місце. На приладі перед нею горить тепер кілька червоних покажчиків.

— Я піднімаю. Чотири тисячі сімсот і два з половиною. Три, три двадцять, чотири, чотири з половиною, п’ять. П’ять тисяч сімсот літрів і п’ять метрів. Крен нульовий. Температура мінус півградуса.

Вона повертає ручку, і в кімнаті розростається такий звук,