Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог

— Пеленг десять — чотири.

Вона вимикає переговорний пристрій. Чоловік, що сидить перед лагом, випростується. Напругу знято. Сонне заходить у приміщення і зачиняє двері. Лукас стає поряд зі мною.

— Ви можете йти спати.

Я роблю жест у бік кави. Він хитає головою. Їм навіть не знадобилося її розлити по філіжанках. Мене покликали тіль-ки для того, щоб пронести тацю шість метрів від кухонного ліфта до містка. Це позбавлено будь-якого сенсу. Хіба що він хотів, аби я побачила те, що я тільки що бачила.

Я беру тацю. Жінка переді мною нахиляється вперед і ласкаво торкається до чоловіка. Вона не дивиться на нього. Її рука на мить затримується на його потилиці. Потім вона намотує маленьке пасмо його волосся на пальці і тягне. Вони не помічають мене. Я чекаю, що він відреагує на біль. Але він стоїть абсолютно спокійно, абсолютно прямо.

Обличчя Урса блищить від поту. Він намагається одночасно жестикулювати і балансувати великою десятилітровою каструлею.

— Feodora, die einzige mit sechzig Prozent Cacao. Und die Schlagsahne muss ein bisschen gefroren sein. Десять хвилин im[29]морозильник.

Тут усі одинадцять чоловік. У повітрі не витає ніяких запитань. Неначе я єдина не зрозуміла, що відбулося. Або ж неначе їм і не потрібно цього розуміти.

Я втягую в себе пекучий шоколад крізь холодні збиті вершки. У результаті наче миттєво настає сп’яніння, яке починається в шлунку і, гаряче пульсуючи, піднімається аж до маківки. Цікаво, як саме такий чарівник, як Урс, опинився на борту «Кроноса».

Верлен задумливо дивиться на мене. Але я уникаю його погляду.

Я йду передостанньою. У кутку над філіжанкою чорної кави сидить Яккельсен.

Марія стоїть у вбиральні перед дзеркалом. Спочатку я думаю, що у неї свого роду протези, потім бачу, що це просто маленькі, порожнисті алюмінієві ковпачки. На кінчику кожного пальця у неї по ковпачку, і тепер вона їх обережно знімає. Під ними у неї червоні, завдовжки чотири сантиметри, ідеальні нігті.

— Я утримую свою сім’ю, — каже вона. — У Пхукеті. На свою платню. Я приїхала в Данію шлюхою. У Таїланді ти або незайманка, або шлюха.

Її данська ще незрозуміліша, ніж у Верлена, і менш розбірлива.

— Я могла прийняти тридцять клієнтів на день. Я кинула цю справу.

Вистромивши вказівний палець, вона торкається моєї щоки кінчиком нігтя і, трохи натиснувши, затримує його.

— Одного разу я видряпала очі поліцейському.

Я стою не рухаючись, відчуваючи її ніготь. Вона уважно дивиться на мене. Потім опускає руку.

Я чекаю в своїй каюті, відхиливши двері. Яккельсен проходить мимо хвилину по тому. Його каюта трохи далі по коридору. Він замикає за собою двері. Я босоніж підходжу до його дверей. Усередині він з чимось вовтузиться. Чимось тихо гримить, смикає вгору ручку. Заганяє під неї стілець.

Він забарикадувався. Можливо, він боїться, що хтось із тих жінок, які за ним умирають, виламають двері.

Я крадуся назад до своєї каюти. Роздягаюся, знаходжу в ящику свій рожевий банний халат і мочалку і, демонстративно посвистуючи, йду в душову, і тру себе мочалкою, і витираюся, і намазуюся кремом, і шльопаю в банних сандалях назад по коридору. Звідси я знову крадуся до дверей Яккельсена.

За ними тихо. Можливо, він робить манікюр або якось інакше доглядає за своїми ніжними руками. Але це навряд чи.

Я стукаю в двері. Відповіді немає. Стукаю дужче. Цілковита тиша. У кишені халата у мене свій ключ. Відмикаю ним двері. Але вони все одно не відчиняються. Я починаю смикати ручку. За хвилину стілець падає на підлогу. Я намагаюся подолати страх. Потім штовхаю двері. Спочатку, однак, кинувши уважний погляд в обидва боки коридору — ситуація може бути витлумачена неправильно.

Я стою в темряві. Не чути ні звуку. Мені починає здаватися, що каюта порожня. Потім запалюю світло.

Яккельсен у піжамі з таїландського шовку ніжних пастельних тонів спить. Шкіра у нього немов воскова. У лівому куточку рота слина, і вона пузириться щоразу, коли він ледь-ледь, через силу видихає повітря. Кисть руки, що виглядає з рукава піжами, лякаюче худа. Він схожий на хвору дитину — та в якомусь сенсі так воно і є.

Я трясу його. Повіки трохи підводяться. Очне яблуко закочується, білки дивляться сліпо і мертво. Він не видає ні звуку.

Попільничка біля ліжка порожня. На столі нічого. Всюди чистота і порядок.

Я закочую рукав його піжами. На внутрішньому боці руки розсіяно з півсотні маленьких жовто-синіх цяточок з чорною точкою в центрі, красивий узор, який тягнеться уздовж набубнявілих вен. Я висуваю шухляду для постільної білизни. Він скинув усе туди. Фольгу, сірники, старий скляний шприц, швидковисихаючий клей, голку, відкритий складаний ніж, пластмасовий футляр, призначений для швейних голок, і шматок чорного гумового пакувального джгута.

Він не збирався найближчим часом вставати. Він спить найспокійнішим і найбезтурботнішим наркотичним сном.

До того як Гренландія здобула автономію, там не було митниці. Функції митників виконували поліцейські і начальники портів. Того року, коли я працювала на метеорологічній станції в Упернавіку, я зустріла Йорґенсена.

Він був начальником порту. Але він рідко бував на своєму робочому місці. Замість цього він або вирушав у Туле до американців, або ж був на борту одного із сторожових кораблів. Він був рекордсменом Гренландії за кількістю вертолітних перельотів.

Йорґенсена звали, коли що-небудь шукали, не знаючи при цьому, де це знаходиться. Коли нікого конкретно не можна було запідозрити. У патруля з виявлення наркотиків на авіабазі Туле були собаки і металошукачі, а також група лаборантів і техніків. У Хольстейнсборзі було кілька досвідчених флотських слідчих, а в Нууку містився один з переносних рентгенівських апаратів Центру зварювання.

А проте всі вони звали Йорґенсена. Він був кваліфікованим зварювачем на верфі «Бурмайстер і Вейн», потім вивчився на штурмана і тепер став начальником порту, який ніколи не показувався в порту.

Він був маленьким чоловічком, сіреньким, згорбленим, з цупким, як у борсука, волоссям. Він говорив однією і тією ж уривчастою гугнявою данською з гренландцями, з росіянами і з усіма військовими, не звертаючи уваги на звання.

Його приводили на борт затриманого судна або літака, і він перемовлявся кількома словами з екіпажем і з капітаном і, короткозоро роззираючись на всі боки, раз у раз неуважно постукував кісточками пальців по панелях, а потім викликали одного з флотських слюсарів, який приносив шліфмашину і знімав панель, а за панеллю знаходили п’ять тисяч пляшок або чотириста тисяч сигарет, а з роками все частіше — запечатані