Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог

Він довго приходить до тями. Я чекаю, притиснувши до себе швайку. Він обмацує свій рот і спльовує в долоню. З’являється кров з твердими світлими шматочками.

— Ти зіпсувала мені обличчя.

Половину його верхніх передніх зубів вибито. Це видно, коли він говорить. Злість у ньому згасла. Він схожий на дитину.

— Дай мені футляр, Смілло.

Я дістаю його і прилаштовую у себе на коліні.

— Я хочу оглянути передній трюм, — кажу я.

Тунель починається в машинному відділенні. Між сталевими балками фундаменту двигуна вниз спускається маленький трап. Біля його підніжжя водонепроникні пожежні двері ведуть у вузький прохід заввишки з людський зріст і завширшки менше метра.

Ці двері замкнуті, але Яккельсен відмикає їх.

— Там, з другого боку двигуна, під середнім і нижнім приміщеннями юту вниз до бічних танків проходить такий самий тунель.

У мене в каюті він насипав коротку, широку смужку на моє кишенькове люстерко і втягнув її в себе через одну ніздрю. Це перетворило його в блискучого і самовпевненого гіда. Але він шепелявить через вибиті передні зуби.

Я ледве ступаю на праву ногу. Вона розпухла, як після сильного розтягнення. Я йду за ним. Увіткнувши головку маленької хрестоподібної викрутки в корок, я засунула її за пояс брюк.

Він вмикає світло. Через кожні п’ять метрів висить лампочка в сітці із сталевого дроту.

— Довжина тунелю двадцять п’ять метрів. Тягнеться до того місця, де починається передня палуба. Зверху трюм об’ємом тридцять чотири тисячі п’ятсот кубічних футів, над ним інший об’ємом двадцять три тисячі кубічних футів.

Уздовж стін тунелю щільними ґратами розташовані шпангоути. Він кладе на них руку.

— Двадцять дюймів. Між шпангоутами. Удвічі менше від того, що потрібно для судна в чотири тисячі тонн. Півтора-дюймові листи в носовій частині. Це дає міцність у двадцять разів більшу, ніж того вимагають страхові компанії і Судновий нагляд, щоб дати дозвіл на льодове плавання. Ось чому я знав, що ми прямуємо до льодів.

— Звідки ти стільки знаєш про судна, Яккельсене?

Він випростується — суцільна чарівність і величезні можливості.

— Ти пам’ятаєш Педера Моста, га? Я Педер Мост. Я, так само як і він, зі Свенборґа. Я рудий. Я з колишніх часів. Із тих часів, коли кораблі були з дерева, а моряки із заліза. Тепер усе навпаки.

Він проводить рукою по своїх рудих кучериках, щоб надати їм хвацького вигляду.

— Я такий самий стрункий, як і він. Мені кілька разів пропонували бути манекенником. У Гонконзі двоє хлопців підписали зі мною контракт. Вони займалися модою. Вони здалеку звернули увагу на мою поставу. Наступного дня я мав з’явитися на першу зйомку. У той час я плавав юнгою. Розумієш, я не встигав вимити посуд. Тоді я вивалив усі виделки, ножі й тарілки разом з водою через ілюмінатор. А коли я прийшов до них у готель, вони, на жаль, уже поїхали. Шкіпер відняв п’ять тисяч крон з моєї платні, щоб заплатити нирцеві, якому довелося діставати все з дна.

— Світ несправедливий.

— Ото ж бо й воно, моя люба. Саме тому я всього лише матрос. Я плаваю сім років. Уже багато разів збирався вчитися на штурмана. І щось завжди заважало. Але про судна я знаю все.

— А той ящик, який ми вчора скинули у воду, — про нього ж ти нічого не знав.

Він мружить очі:

— Значить, правда те, що говорить Верлен.

Я мовчу.

Він змахує рукою:

— Я б міг бути корисним поліції. Вони могли б узяти мене в підрозділ по боротьбі з наркотиками. Адже я знаю весь цей світ.

Над нашими головами проходить водопровідна труба. Через кожні десять метрів на ній встановлені насадки спринклерної протипожежної системи. Над кожною з них — матова червона лампочка. Він дістає з кишені носову хустку і звичним рухом обертає нею спринклер. Потім запалює сигарету.

— У кожному з них димові датчики. Якщо сядеш тут у куточку покурити, не вживши застережних заходів, спрацює сигналізація.

Він з насолодою наповнює легені і мружиться від болю в роті.

— У Данії надзвичайно важко позбавитися нелегального вантажу. Вся країна наскрізь під контролем — як тільки ти наближаєшся до порту, відразу до тебе пристають поліція, портова влада, митники, і всі вони хочуть знати, звідки ти і куди і хто твій власник. У Данії не знайдеш людей, яких можна купити, державні службовці навіть склянку мінеральної води від тебе не візьмуть. Тоді тобі навертається на думку, що хтось із твоїх товаришів міг би на невеликому судні підійти до твого борту і, взявши ящик, вивантажити його на який-небудь темний берег чи ще куди. Але це теж не пройде. Тому що всі знають, що в Данії військово-морські сили і митниця заодно. На двох великих базах — на Анхольті і у Фредеріксхауні — сидять військові і видають усім, хто входить у данські територіальні води і виходить з них, номер, заносять його до комп’ютера і відстежують їхній рух. Вони б відразу засікли твого друга на його судні. Тому в тебе виникає ідея просто скинути ящик за борт. Прикріпивши до нього буйок чи кілька надувних балонів і маленький передавач, що працює на батареях і випромінює сигнал, який може запеленгувати той, хто прийде підбирати твій ящик.

Я намагаюся встановити зв’язок між тим, що чую, і тим, що бачила. Він гасить сигарету.

— Та все ж тут щось не так. Судно прийшло з верфі з Гамбурга. Воно перебувало в данських територіальних водах два тижні. Стояло в Копенгагені. Начебто пізненько кидати товар на відстані п’ятисот морських миль в Атлантиці, еге ж?

Я згодна. Це незрозуміло.

— Я думаю, що вчорашнє — це не контрабандний товар. Я знаю цей бізнес, і я впевнений в тому, що це не товар. І знаєш чому? Тому що я заглянув у контейнер. Знаєш, що там було? Цемент, сотні п’ятдесятикілограмових мішків з портландцементом. Я забрався туди вночі. Контейнер був закритий на висячий замок. Але ключі від вантажного відсіку завжди висять на містку. На випадок зміщення вантажу. Тому, коли я був на вахті, я їх узяв. Слухай, я був весь як на голках. Відкрив кришку — і нічого, крім цементу. Я кажу собі, що бути цього не може. Що тут щось не так. Тому я йду назад на камбуз по шампур. Трохи в штани не наклав від думки про те, що Верлен мене побачить. Дві години просидів у цьому контейнері. Перекладаючи мішки і протикаючи їх шампуром, щоб знайти що-небудь. Спина розколюється. Шкіра на