Серце гарпії - Марина Соколян

— Довіртеся нам, — упевнено мовила вона. — Ми подбаємо про ваше майбутнє.

Глузливий блищик сяйнув тоді у менеджерськім оці, однак мигнув і згас; панна переклала папери і переконливо, захоплено повідала про перспективи та дивіденди. Таке, мовби і сама, хоч-не-хоч, а заздрила грядущому багатству вкладників.

— А вони нас не надурять? — засмучена чужими пишнотами, вагалася Ярка.

Неля мовила серйозно:

— Вони у фінансах тямлять краще за нас. Я їм вірю.

І їх, звісно ж, надурили.

Доти Ярка не надто переймалася проблемами віри. Вона була занадто малою, аби захопитися ідеалами комунізму; нові ж ідеали, хоча й викликали симпатію, були занадто розмитими унаслідок численних викривлень та зловживань. У Ярки були її мрії, вона вірила мамі і татові; потребу у вірі глобальній, екзистенційній, вона розвинути просто не встигла. Того, проте, не можна було сказати про старших сучасників.

Щойно впали твердині матеріалізму, нові та старі віровчення палахнули, як пожежа на сірниковій фабриці. Іще свіжими були спогади про апокаліптичне буйство Білого Братства, раптову переконаність та паніку людей дорослих, зрощених на раціональних, нібито, ідеях. Навіть у Ярчиній школі велися розмови, аж керівництво змушене було кликати правоохоронців для духовної профілактики. Потреба у вірі набувала чудернацьких втілень — множились та репали, мов порхавки, всілякі трастові фонди, на сеанси гіпнозу самовільно збиралися стадіони, а дівчатка вирушали за незнайомцями, що обіцяли їм закордон.

Мама Ярчина, на щастя, не пристала до пастви Марії Деві, не спокусили її і велемовні Свідки Єгови; потреба у вірі, проте, таки змусила її шукати розради в храмі. Товаришки-продавчині якось покликали її до церкви, і там нарешті пропаща фея знайшла те, чого бажала найбільше — захист, чи то, бодай, віру у нього. Бог став її оборонцем, її чоловіком та лицарем, і вже ж такого не спіткає ані зажура, ані бистра автівка.

Ярка чесно намагалася зрозуміти нове материне захоплення. Вона читала Біблію, ходила до церкви, однак старі тексти полишали її байдужою, а у храмі їй швидко робилося зле через кадильний дим та задуху. Мама, проте, стала щасливішою, і те одне уже тішило дочку, хоча прагнення їхні розбігались чимдалі більше.

Одного дня Ярка застала маму за молитвою. Вона завмерла на порозі, споглядаючи світле видиво: Неля стояла навколішки коло ікони, її погляд був, як колись, піднесений, усміхнені вуста безшумно ворушилися, а лицем танцювали сонячні блиски. Ярці перехопило подих від суперечних чуттів: їй втішно було бачити матір щасливою, однак те, як вона говорила до ікони, сяйво сонця на обличчі — усе це мимохіть нагадало її власні бесіди з уявними принцами. Вона тоді швидко відступила з порогу, а по тому чкурнула надвір; незатишно, навіть страшно зробилося вдома.

Того вечора Ярка на дрібні клаптики порізала свій альбом для малювання. А відтоді, наче вчарована, ревно взялася до науки. Їй раптом забаглося опинитись деінде, а хоч би навіть у тому світі із білими стінами та штучними пальмами; адже там, десь, уявне могло стати дійсним, а тут, вдома — уже, очевидячки, ні.

* * *

Дарма, що білизна була свіжою, а кімната вперше вільною від порохні — Ярка довго не могла заснути, вовтузячись та раз по раз визираючи у віконечко, повне рясних, наче спіла шовковиця, південних зір. Вже починало сіріти, коли її зборов урешті сон, але з тим, що їй наснилося, краще було би й далі милуватися зоряним небом.

Марилося, їде вона зі своїм вихователем на його розкішному чорному авто, нічне місто зазирає до вікон, зрідка блимаючи тьмяними вогнями реклам. Вона знає, що у бардачку — зброя, а у багажнику — мрець. Дивно, але довкіл уже не столиця — її маленьке містечко, яким воно було п’ятнадцять літ тому; ось і гастроном «Україна» на розі і овочевий ринок неподалік… «Він би тобою пишався», — каже водій. Машина спиняється у темному підворітті за гастрономом. «А тепер позбудься тіла». Ярка виходить з машини, відчуваючи, як її охоплює паніка. Але вона мусить бути сильною — завжди, інакше не можна, інакше він зрозуміє! Вона змушує себе іти; багажник, тихо теленькнувши, прочиняється. Торкнувшись холодного металу, вона уже знає, що побачить усередині — чиє мертве лице, загорнуте в прозорий пластик… Попри власний жах, вона піднімає покрівець, і звісно, бачить те, що… І лише тут насилу прокидається.

Серце калатає, як дурне, страшно, аж хочеться скавуліти, — а минуло, схоже, всього кілька хвилин: небо за час її марень не стало відчутно світлішим. Ярка перевертається на другий бік — так можна, казав колись тато, позбутися лихого сну… Згадка про нього, втім, не тішить, але скликає сльози. Ярка ридає ридма, як уже давненько не бувало, проте плач її виснажує, занурюючи врешті в глибокий сон без сновидінь.

Зранку вона прокидається розбитою та спустошеною, наче перекинутий глек. Ця її втеча, намагання сховатися — усе нині здається даремним, таким безглуздим, що аж смішним. Вставати немає ані снаги, ані бажання, і коли б не Галя з рушниками, може б Ярка так і лишилася нидіти в розколошканім ліжку.

— Я вас розбудила? — чудується Галя.

— Тебе, — похмуро виправляє Ярка.

— А… Ага.

Молода жінка виглядає нині свіжішою, проте нервова її непевність, мовби хтось недобрий безугавно чатує за рогом, ніде не пропала. Насилу фокусуючи погляд, Ярка бере з її рук пару запраних, проте чистих рушників.

— А як тут на предмет кави? Можна десь роздобути?

Галя роззирається.

— Ну, я не п’ю. Але… магазин, може там.

Ярка уважніше роздивляється свою гостю. На ній довга полотняна спідниця і симпатична маєчка з кицькою; лише от видніють на світлій тканині свіжі червонясті плями. Уся Галя зібрана, охайна, і дуже вже недоречні ті цятки; помітивши Ярчин погляд, жіночка знічено спалахує.

— Та це… бризнуло… — зайво пояснює вона.

Ярка щільно замружується, відганяючи сновидчі спогади. Їй потрібно, їй конче необхідно відволіктися, поговорити хоч би з ким. Головне — не лишатися зараз на самоті.

— Проведеш мене? До магазину? Бо не хочу никати селом, лякаючи малих дітей та полошачи кіз.

— Кіз?! — пирхає Галя.

— А он у Федори, — киває Ярка. — Іще доїтися перестане — негарно вийде, ні?

Молода жінка ніяково сміється.

— Ну ходім. Тут всього — крок дороги.

Удвох вони виходять на вулицю, і Галя веде гостю вздовж Пролетарської, котра за кілька подвір’їв припинається до тутешнього «бродвею» — вулиці Вірної. Тут уже можна бачити безпомильні ознаки цивілізації: цілий подекуди асфальт та бетонні паркани, мальовані на рожеве. Невдовзі двоє жінок минають будову офіційного вигляду — вона більша за довколишні хати, і містить навіть певні ознаки