Серце гарпії - Марина Соколян

— Дозвольте, — каже він, солодко мружачись, — поздоровити чарівну гостю з приїздом до Вістового.

Із рекламного пакета постає порохнява пляшка портвейну, котру Нестор виставляє на стіл із врочистістю, вартою столітнього гран-крю. Ярка кахикає, насилу стримавши регіт. Але ж і кавалер!

Гідно прийняти гостя Ярці заважає брак ресурсів — з питного посуду є лишень класичний гранчак та щербата чашка із бджілкою. Гість, утім, про те не дбає.

— Галя сказала, ви до нас віддихати, — хлебнувши сумнівного питва, мовить він. — І як вам тут? Як е… водичка?

Ярка позирає помисливо: Нестор сидить, перехнябившись на бік, аби, либонь, синці свої не тривожити, а проте посмішка радісна, мовби оце щойно янгола вздрів.

— Водичка тішить, а надто — її кількість, — відказує Ярка. — Гарне місце.

— Гарне, — значуще киває гість. — Гарне й примітне.

Позирає скоса — мовляв, знаю, а не скажу. Чи радше, скажу неодмінно, але перш попросіть. Ярка мимохіть нашорошується — ану як…

— Примітне? — знизує плечима. — Мені би якраз того не хотілося. Я сюди по спокій та тишу — сподіваюсь, не дурно — їхала.

— А, да-да, спокій, — натужно щириться гість. — Спочинок після городської, як то кажуть, суєти… А ви ким там робите?

Ярка блимає. Оце іще, знагла, допити!

— Чарівницею, — відказує.

Нестор вклякає разом зі своїм натужним усміхом.

— Е? Доброю чи злою?

Ярка сміється.

— А такою, знаєте, що вечірні казки розказує. По радіо.

— Ага-аа, — зітхає полегшено Нестор. — Хороша професія. Так би мовити, дидактична.

Ярка мружиться: і що воно за мана — то пісні про капусту, то тепер дидактика?

— А! — здогадується. — А ви, певно, вчителюєте!

Нестор, на диво, сумнішає, відставляючи навіть гранчака з портвейном.

— Ну я… раньше — да. Робив учителем тут, у початковій школі. Пока її не закрили; тепер діти, які є, у Станіслав їздять. Ну, воно, може, й луччє так. Бо, пригадую, як пацани мої між хрестів футбола ганяли… Не діло це, як то кажуть.

— Між хрестів? — чудується Ярка.

Нестор зітхає, тоді уклавши лікті на столика, присувається ближче.

— Говорю ж вам, примітне місце. Школу на місці церкви построїли, іще комуністи. А хрести там старі, є даже вісімнадцятого століття. А башня наша — башню ви бачили? — вона і від того старша! Чотирнадцятий вік!

Ой-йой, жахається Ярка, яким нехорошим вогнем зайнялися гостеві очі! Як у дилера з кишенями, повними веселого порошку!

— А єслі казок вам, то і казок маємо, — провадить далі Нестор. — От про дівчину-чайку, напримір…

— Знаю-знаю, — відказує господиня. — Там іще всі померли вкінці. «І тільки чайка з гірким плачем полетіла над морем…» От скажіть мені, Несторе, а чого усі казки тутешні такі життєствердні?

Дядько шморгає, відпиває портвейну.

— Та так воно і є, так і є… Но шо ж поробиш, як життя таке, га?

Тоді, засмутившись, визирає у вікно.

— Я б розказав вам, Ларочко, ну бо єсть, шо розказати; натерпілися люди тутошні всякого — і голод, і хороби, і висилки… А славні ж роди були: Куниця, Щука, Білошапка… Хто тепер лишився? Які-то недобитки, та й то…

Супиться Нестор, зазирає в порожній гранчак. По тім зітхає, наважившись мовби, підкидає погляд і знову знічев’я починає шептати.

— Воно й тепер, знаєте… — підсувається, ледь з крісла не падає. — І тепер тут всяке странне робиться.

— А! І що саме? — дивується Ярка.

Нестор роззирається, а тоді зненацька встає.

— Та всяке. Не буду казать, бо сам не знаю. А то скажуть, наклеп звожу — нє-нє, не буду. А ви просто подивляйтесь по сторонам — ну бо… Ну бо всяке, як то кажуть!

Із тим Нестор галантно вклоняється і рушає до дверей, звідти мружиться змовницьки, а тоді швидко виходить. Бонд, Джеймс Бонд… Ярка ледве стримується, аби не зареготати вголос, поки дядько ще у дворі. «Странне робиться» — ну ти бач. Воно, звичайно, краще собі винайти облудну змову, а ще й таку, щоби корінням — у сиву бувальщину, аніж визнати, що нічого вартого подиву — поза п’яною бійкою, себто — у тебе в житті немає! Вигадників таких найлегше…

Аж тут Ярка підкидається, збагнувши, що знову подумки цитує генерального. Мовби підглядає за нею — навіть тут, на прузі світу, де гадала вже себе у безпеці… А чи не надто легко вдалося їй втекти з його володінь?

Вона не встигає помітити, як уже бігає світлицею, гризучи ніготь на великому пальці. «Жує вудила», казав колись Ромчик, знаючи, яким негараздам передує такий її розколошканий стан. Ярка сміється невесело — нікого нині їй не налякати своїми примхами, хіба, може, себе саму. А лякатися є чого, хоч як ховайся.

Що там пише Катруся? Чи є новини? Щоденник вантажиться повільно, і Ярка вицокує смиканий ритм на глянсовім розвороті нетбука. А, так… межи цидулок про походи в кіно та велемудрі статті з мистецтва, є і приватний запис.

«Приходили люди в кашкетах, про подружню сварку питалися. Мовбито в сусіда жінка пропала — кажуть, змандрувала з молодим коханцем. Воно і не дивно, сусід — мацапура і скупердя. А тільки хоч би яку цидулку лишила, бо тепер до нього в кашкетів — питання, і він навісніє, мов сатана».

А дійсно, холоне Ярка, не подумала про те… Чи пов’яже хто попередні події з її зникненням? Коли так, то пан матиме проблеми, а панові проблеми геть-чисто непотрібні. Отже… отже, щонайменше її шукатимуть, і то не шалай-балай, а ретельно… Шляк!

Слід було… слід було не байки городити та в лимані полоскатися, а думати, як його випручатися з халепи. Навряд чи вигадки можуть їй зарадити; таким, як Нестор хіба, та і то — до першого-ліпшого п’яниці…

А проте, що вона має насправді, окрім небилиць?

* * *

Начувайся, дорогенька, бо ж знаєш, які вони зрадливі, ті вигадки. Не раз вже бувало, що оберталися вони проти вигадника — кому, як не тобі, про те знати. Вигадники живуть уявою, часто втрачаючи відчуття реальності, а отже здатні на вчинки, незбагненні для тих, хто не поділяє їхніх принадних фантазій.

Спокуса вигадувати, радше ніж мислити — звідки вона, невже просто від лінощів? Справді, думати, розгрібаючи гори свідчень, заглиблюючись, наче рудник із киркою, в катакомби мотивацій — праця неабияка; проте вигадка має й іншу важливу перевагу. Фантазія створює втішний, контрольований образ, дає відчуття певності та