Серце гарпії - Марина Соколян
Чмихнувши, старша жінка змахує пил зі столика і кладе туди паперового згортка.
— Ти ж не їла іще, да? Магазин сьогодні не работає, так шо ось… пирогів тобі принесла.
Ярка заходиться дякувати, але Ганичка відмахується, статечно, наче б та поштива пані.
— А скажіть, Ганичко, — мимохіть цікавиться Ярка, — а ви ж нетутешня?
Та позирає заскочено, мовби не збагне про що мова. Тоді усміхається.
— Та тутошня я, чого ж. От мама в мене була — вона да, вона була з польських — їх іще в сорок п’ятому сюда завезли. А я тутошня. Тутки родилась, тут і похоронять.
І якась така світла певність на чолі, таке задоволення світом… Із Ярчиним станом це незгідно настільки, що аж хочеться тамту пані Ганну стусонути.
— Ну шо, пішла я, Ларочка… — вирішує Ганичка, місію свою рятівну завершивши. — Єслі нада шо, заходь… Та й до води сходи, чи що… Бо жара така, шо здуріть можна…
Цілком можна, погоджується Ярка. До води? А і дійсно… Це ж була одна зі складових її «вигаданки» — курортниця, що шукає за відлюдним пляжем. А чи є тут пляж взагалі? От смішно буде, коли ні; сказано ж було — до води, а не на пляж… Зітхає — нехай, чого нема — того не додбаєш, але глянути варто.
Перехопивши пару пиріжків та вкинувши комп’ютер до полотняної сумки, Ярка виходить надвір. Її хата — кутова; навпроти — похнюплений будиночок, котрий давно, видно, не тинькували, однак життя там якесь чинилося: буркотав телевізор, на сушарці майоріли сімейні майтки і червона сукня. Ярка знизує плечима — чом би й ні. За рогом, з іншого боку Никанорової дачі — стара хатка, з-поза паркану якої визирає допитлива козяча морда, а ще — бистроока чиясь фізіономія у білій хустці. Так і чатують удвох; варто дівчині звернути за ріг, як хустка зникає, лише чути з-за огорожі несхвальне старече «ет-те-те-те». Ото, певно, Федора і є, вирішує Ярка, недремне око вулиці Тупікової.
Вулиця і правда була остання, за нею — латки городів, а далі — пустище: зелені плями, руді пролисини, межи них подекуди — чорний погар. Будинків на тій Тупіковій небагато, і вже за кілька хвилин ґрунтова дорога заринає в землю, лишивши по собі хіба примарну стежку, яка втім, уперто видирається на розлогі пагорби, на вершечку одного з яких бовваніє кругла будова — чи то рештки вежі, чи то занедбаний маяк. Ярка підіймається за стежкою, вже на середині сходження стративши подих — горбочок чималенький. Коло самої вежі, проте, горбочок різко обривається, мовби хто обтяв його щойно на злеті. Під ногами — глибоке урвище, смужка піску, і звісно — вода. Ярці так і не вдається звести подих — такої «води» вона не чекала. Вода не мала межі, вода стелилася увсебіч, зникала за горизонтом, так і не діткнута землею. Це не ріка, збагнула Ярка. Слово «лиман», бачене на карті, мало що значило, надто ж те, що нині відкрилося оку. І з несподіванки це справді приголомшувало.
Простоявши біля вежі не знати скільки, аж від спеки почало плисти перед очима, Ярка врешті з’ясовує, що стежка веде і далі, праворуч, де пагорби відходять від берега і набувають менш стрімких обрисів. Тут уже можна було спуститися спадистим схилом та без пригод дістатися води.
Вода біля берега мілка і жовтава; треба брести іще метрів зо двадцять, аби мати змогу плюхнути хоч би по пояс. Хай вода тепла, наче суп, а і те для Ярки нині за свято. Час од часу її добігають прохолодніші потоки, вітер бринить уже сіллю й просторами, і хочеться так і завмерти, перетворившись і собі на пливку зелену водорість.
«Вилазь, бо медузою станеш!» — гукав до неї тато, як вона не хотіла — дарма, що вже губи були фіалкові — слухняно виходити з моря. Ярка журно усміхається… тато тоді розповів їй казку про морське серце, навік відвернувши її від тих тварюк. Медуза — то було, буцім, серце страхополоха, котрий побоявся іти рятувати брата-втопника; навіть і море драглистим тим серцем гидувало відтоді, викидаючи на берег.
А що тепер, — думає Ярка, — хіба я краща за тамтого брата? Казка, проте, так чи сяк, не надихала, адже згинули обидва — і хоробрий, і боязкий.
То пощо тоді метушитися? — зітхає вона. — Заради чого, тату?
* * *
Маєш рацію, сонце, часом буває так, що зникають всі дороговкази, полишаючи нас на самоті посеред горілого пустища. Майже ніхто не спроможний сам собі встановити орієнтири — нас того не вчили, нікому на тім не залежало. Значно важливіше — справджувати сподівання оточення; власну совість, власну, осібну гідність було зроблено неліквідним товаром на суспільних полицях. Десь там вона і скніє, межи майтків з начосом та розпарованих калош; і коли раптом у ній виникає потреба, ми неспроможні вже видобути її з небуття.
Гідне і нице, гарне й потворне, щире й оманне — всі ці поняття із часом вивітрюються, втрачають плоть. Добре — те, за що дістаєш нагороду; добре — те, кари за що можеш уникнути. Отак живеш, і вже не знаєш іншого.
А втім, стрічаються зрідка люди, що дивом вбереглися від того нівелювання цінності. Вони безпомильно ідуть бездоріжжям, нехай часом і збиваючи ноги на гострому рінні. Аякже, вони спроможні чинити так, що потім їм же й болітиме; решта з нас уникатиме болі, аж поки не лишиться нічого, крім неї.
Чи стрічалися тобі, серце, такі звитяжці? А так, авжеж, зустрічалися. От тільки ти завжди їх втрачала — так чи інакше. А як не стало нікого, ти почала їх вигадувати.
* * *
Улюбленою грою маленької Ярки була, звісно, «вигаданка». Це був її власний винахід, і власна її таємниця. Те, що цією таємницею козиритися не варто, вона зрозуміла щойно тоді, як мама застала її за розмовою з незримою публікою (що то було, до речі? Одкровення Сонячного Зайчика? Бесіда з Принцем Духової Шафи?), і, настрахана, завела до похмурого місця, де Ярці били молоточком по нозі і пхали в око ліхтарик.
Отож, найкраще гра ладналася на самотині; зрідка лише мала ділилася з друзями, чи то радше — товаришами у бешкеті — відбірними своїми вигадками. Якось Ярка була повідала, що насправді вона — ельфійський знайда, а відтак харчуватись мусить винятково молоком і медом; ті ж, хто годують її «Геркулесом», по всьому — прагнуть
