Серце гарпії - Марина Соколян

Не дивно, що ми так нестямно любимо, вперше причастившись райського плоду. Кохана людина жива лишень почасти, іншою ж частиною вона — янгол, спокусник, месія; згадаймо: перше кохання — наш найдорожчий приватний міф. Лишень бита досвідом зрілість уміє любити, розплющивши очі; тоді ж, у юності, любимо, наче щойно навернуті до нової віри, а втративши, переживаємо армагедон.

Отож, як берешся вигадувати, промов замовляння, вторуючи за майстром вистави; напиши «не вірю», та й повісь собі над люстерком. Либонь поможе. Мусить же врешті помогти.

* * *

Цю прохідку Ярка не забуде ніколи: вони були такі легкі та юні, що, здавалось, летіли над бруківкою; світ був прекрасний і дивовижний, і весь цілковито належав їм одним. Була пора щойно перед Різдвом, з темного неба сіялась пороша, а довкіл сяяло й мінилося святкове місто; таке, мовби й не потішні вогні світилися, але безліч можливостей, осяйне майбутнє — лишень простягни долоню, та й візьмеш, як не одне — то інше.

Їх було щось із десятеро, товариші та спільники, усі прекрасні й веселі, споряджені, мовби щойно обібрали цирк на возі — в костюмах, коралях та блискітках. Четверо йшли попереду — третій рік, як найближчі друзі; Ярка та Михайло — закохані, а уже віднедавна й коханці, Катруся — сусідка Ярчина, і також Влад — Михайлів ліпший друг. Михайло, хоч йому й не належало, тримав звізду на патичку — вони з Яркою склепали її власноруч, пустивши на космічне тіло коробку з-під монітора та рулон фольги; решта коробки пішла йому ж-таки на ангельські крила. Божий вісник з Михайла вийшов такий, як належить — високий, світлочубий, а ще й міна строга та праведна, де взялася лише; Ярка раз по раз озиралася, милуючись: Мі-ка-ель, подібний Богові… Авжеж, пофортунило його зустріти, що не кажи.

Катруся, найближча подружка, виглядала натомість цілком страхолюдно: обличчя білене, чорні кола довкруж очей, а ще — простирадло і перекута зі швабри коса. Нині, правда, Катруся підмерзла, то і вбрала шапочку з червоними кугутиками; «смерть гірськолижника» — жартували тоді її веселі спільники. Ярка ж була циганкою — не смаглявим лицем, а запальним норовом до ролі припасувалася, ще й трьома спідницями та моністом із шоколадних монет. Владислав же був справдешній циган без жодних прикрас — чорнявий і верткий, наче фуркало, з лукавим поглядом та безжурним, як вітер, сміхом.

Решта — пастушки, царі й вояки — ішли щойно позаду, штурхаючись, теленькаючи дзвіночками та заводячи час від часу уривки коляд. Узрівши веселу ватагу, перехожі, бува, аж розверталися зачудовано, вже наступної миті розквітаючи посміхом. Звісно ж, то було втілення щастя і юнацьких безтурботних дурощів, ладних паморочити незгірше паленки. Власне, відсвяткувати прем’єру колядники іще не мали нагоди — ішли щойно з підшефної школи, де пиячити не годилося, однак на горизонті бовваніла велика і тепла хованка, де можна було дозвільно надолужити згаяне.

Хованка належала родині Михайла — тітці і дядькові, що нині від’їхали в новорічне турне, залишивши небожеві двокімнатну квартиру в центрі і величезного кудлатого різеншнауцера. Песика слід було регулярно вигулювати, квартиру — провітрювати; оце й планувалося робити — усім гуртом, аби, крий боже, не потомитися. Втім, родина могла покластися на Михайла — гулянки за його участю були пильно контрольовані, і ніколи не призводили до заворушень чи руйнувань. То була дивовижна Михайлова здатність — контролювати усе, хоч би до чого брався; навіть і ця коляда була його починанням, ретельно спланованим і сумлінно втіленим. Бували через те й недогоди: Циган, приміром, повсякчасно прагнув імпровізації — як не поцупити кожуха, то продати козу, і Янгол зі сценарієм ледь не сипав іскрами від люті. Нині, втім, ніхто вже про те не згадував; прем’єра відбулася, на розпашілі лиця сипав сніг, і місто світилося й вихоріло, немов святкові каруселі.

Тріумфальна прохідка скінчилася, як і мусила, при брамі старого будинку на Саксаганського. Колядники весело потупцяли на третій поверх і Михайло, як небесний ключник, відчинив для друзів двері.

От, правда, той, хто зустрів за дверима, доречніший був би в античному пеклі — з квартири загавкало так, що гості ледь не посипалися зі сходів. «Тшш, Тимко, свої, — затуркотів до пса Михайло. — Чорта не чіпай, він хороший! І Бальтазара не кусай — він з дарами… А от Ірода можеш трохи погризти…». Колядники, хихочучи, попід стіночкою оминають кудлатого собацюру, Ірод показує господарю щуплявого кулака.

За кілька хвилин гості розбрідаються квартирою: хтось гопкає на м’якій канапі, хтось причаровано визирає з вікна на центральну вулицю — авжеж, переважно за вікном геть зовсім не такі пейзажі. Четверо чільників прямують на кухню, аби підготувати нехитрий наїдок.

— А давайте чогось гарячого, — просить Ярка, позираючи на закоцюблу Катрусю. — Бо коли Смерть завтра шмарклі підбиратиме, несолідно буде, ні?

— Глінтвейн! — пропонує господар. — Є вино, та і мед знайдеться!

Михайло роззирається, тоді дістає з шафки пару пляшок.

— Ти би крила зняв, — перепиняє Влад. — Або дай краще я! Гріх янголу закалатанку гріти!

— Гріх — це доручати пляшку цигану! — відказує Михайло.

Хлопці перезираються і регочуть.

— На ось, краще, апельсини поріж! — пропонує янгол, дістаючи торбинку, тоді позирає помисливо. — Гляди, я рахую! Один!

Апельсин сонячним зайчиком перепурхує від Михайла до Влада.

— Один? — підморгнувши по-циганськи, дивується той. — Та хіба ж я, панотче, один? Маю жонку, маю діти, а діти голодні, а жона — вередлива!

Влад спритно ховає апельсин за пазуху.

— А що маю робити? Дайте ще, бо задушить!

— Два! — регочучи, Михайло відправляє в політ другий апельсин.

— Два ока маю, два вуха маю, а роти — чотири! Як то їх прогодуєш! — скиглить циган, ховаючи здобич.

— Три! — злітає чергова подача.

— А так-таки-так, три дні не їв, панотче, — бідкається Влад. — І жона не їла, і діти не їли, а тільки плакали! А дайте…

— А нема, — суворо відказує янгол. — Бог трійцю любить.

— Бо скнара-ааа! — плаче циган, тоді штовхає янгола в плече. Той відповідає дружнім стусаном, від якого розсипаються поцуплені апельсини. Обидва сміються, перезирнувшись, наче змовники, і беруться підбирати розсипане.

Ярка стежить за цією невеличкою кухонною виставою, неначе причарована. Тепла хвиля здіймається в її серці — які вони… які прекрасні, обоє! З нею Михайло інший, ніжніший, абощо, а от із другом — ну просто тобі півник-задирака! Це смішне змагання, зичливе хлоп’яче буцання — його нема і бути не може в її житті, хіба от, як чуже засвідчити. Хай і кумедний, але прояв мужності не може