Серце гарпії - Марина Соколян
Із часом втім, гра набула інакших барв. А зчинилося це тоді, коли світ дорослих лихоманило бурями, однією по одній, і Ярчине затишне кубельце не встояло теж, почавши й собі розпадатись на цурки. Вона мало розуміла із того, що відбувалося, хіба хмурнішими ставали батьки та різкішими — розмови. Тривога, непевність залюднили дім, двір, країну; ось — закрилася фабрика, ось — когось обібрали, а… — кого ж це, боже милий? Та ж Руслана з другого під’їзду! — знайшли мертвим, бо вчасно не віддав кому слід борги… Якось враз в домі не стало грошей (зарплату затримують, та й скільки там її — котячі сльози!), і навіть вівсянка (про мед вже не кажучи) зникла зі столу — пісний суп натомість, картопля і гречка, та й по тому, здається, все.
Дивно, а помітила Ярка, що та буря термосила людей неоднаково. Разом з негодами занесла вона до міста і заморські чудноти: гарний одяг (футболки одні чого варті — «гуссі», чи щось таке пише, а як же файно гаптовано! А в’єтнамські курточки з драконами! А джинси!), і модні наплічники, і пенали з наліпками, і шоколадні батончики — і хтозна ще які принадні дивовижі! Тоді ж, назирцем за тою барвистою повінню, з’явились у дитячій громаді і нові мірила значимості. Прийдеш в новій курточці з чужинським надписом, то от уже і цар гори; а як ходиш у старій болоньєвій — то вже раптом таке чуперадло, що лише на смішки й годиться. Латані панчохи стали ознакою ницості; нові, лайкрові натомість — знаком всіляких чеснот. Таке наочне втілення особистої гідності було простим та похватним; інше бачення, незручне та недоречне, швидко поринало у забуття. «Тато, а ми хіба злидні?» — спиталася Ярка, принісши кривду зі школи. Мама тоді глянула обурено, але не на дочку — на чоловіка, а той так і не спромігся відповісти.
Ігри Ярчиної уяви у ті дні силкувалися вберегти її від цієї стидкої скрути. Вона уявляла себе царівною у вигнанні, прекрасною та упослідженою, яка, проте, гідно тримає удар убозтва, знаючи: попри все, вона — справжня. Ярка вигадувала цілі сюжети про себе-царівну: ось вона тікає від безжальних убивць, роздираючи шовкові сукні на гіллі та шпичаках; ось — поневіряється чужиною, а ось — зустрічає заморського принца і приголомшує його шляхетністю манер… Так, то були втішні вигадки, і лише одного разу вони не змогли зарадити. Тоді тато вперше вернувся додому п’яний.
Він і раніше, бувало, закидав чарчину-другу, але то був інший хміль, легкий і веселий, а що мама була сварилася, так то більше для остуди. Нині ж тато ледь тримався на ногах, замість говорити лопотав незрозуміле, і щойно зайшовши до вітальні, як був, незграбно повалився на канапу. Мама зойкнула і заголосила, і було то так страшно і так гидко, що аж Ярці морозом по спині сипнуло. Хотіла сховатися, але… але це ж був тато! Любий, дужий, надійний! Обережно підступившись, Ярка зазирнула йому в лице. «Тобі погано? Хтось… хтось наклав на тебе закляття?». Замість відповісти, той лише схлипнув надривно; тоді Ярка вперше побачила, як плаче дорослий чоловік.
Тато намагався подолати скруту як лише міг. Він пішов геть зі збанкрутілого заводу, наймався вантажником, пробував торгувати. Наче й ладнався був гендель, однак, скоро з’ясувалося, що його постачальник — продавець краденого, і татові лише дивом вдалося випручатися з біди. Ярка погано пам’ятала подробиці — ті часи сплутались, розмилися в її спогадах, лишивши проте, злидні і сором, і зимне передчуття нещастя.
І нещастя таки сталося — напевне, воно не може не статися, коли живеш так довго із відчаєм та ядучою гіркотою на серці. Ідучи додому з чергової роботи — а був тоді нічним охоронцем, абощо — ідучи, ймовірно, не цілком тверезим, тато перестрів на дорозі автівку, що не змогла чи не забажала гальмувати. Він помер на місці; карної справи тоді так і не відкрили — за відсутністю доказів і за відсутністю, певно що, свідків.
Все це не вкладалося у Ярчиній голові; жодна вигаданка не могла підготувати до тієї прірви, що розчахнулася раптом на межі притомності; у ту прірву, здавалось, валилося все — розмови, справи, звуки, кольори. Тата не стало, а отже не стало великої частини її самої; як тому зарадити — Ярка не мала і гадки.
Якось — минуло кілька місяців по татовій смерті — Ярка вперше вийшла до своїх дворових друзів. Доти вони майже не бачились, та і була зима до того ж; замість гуляти мерзлими калюжами, Ярка всідалася в куточку з альбомом і щось там денно й нічно малювала, не показуючи нікому, матері передусім. Однак сніг зійшов, і Ярці забаглося живої розмови.
Леся зустріла її показним співчуттям та не менш показним запевненням у дружній підтримці. Сусідка, очевидячки, так і не вибачила Ярці того випадку з Михасем; особливою сердечністю, втім, вона і раніше не могла похвалитися.
— Про що це ти? — кліпнула очима Ярка.
Подруга розгубилася, а відтак втратила останній дотик такту.
— Про те, що твій тато помер. Ну так всім нам, чесне слово, дуже жаль.
Ярка усміхнулася, пустивши крижаки уже Лесиною спиною.
— Він не помер! — сповістила вона. — Він поїхав… У нього робота в іншому місті.
— Неправда! — обурилась Леся. Це ж не просто була вигадка, а, за її табелем про ранги, нахабна брехня! — Неправда, він помер! Я бачила! Я була, як хоронили!
Брехунів слід карати — добре затямила Леся мамчину науку — ну бо справді, їм лише дай, то так голову задурять, що і тями не добереш. От Леся й карала, належною зброєю, до того ж — вірною, гартованою правдою. Отут вже вона розказала — і про те, як труну становили на лаві (а тітка Ліда мусила позичати килим!), і про те, як не запросили музик (ой-ой, яка нужденна сім’я!), і про те, як кидали за труною хризантеми (а дощ почав накрапати, і вже скоро гості місили багно)… І про те, звісно, як стояла дочка покійного осторонь, мов то все її не обходить, та й сльози не зронила, людоньки,
