Серце гарпії - Марина Соколян
Ярка все те вислухала, мов причарована, а тоді, не прощаючись, повернулась до хати. Там чекав на неї заповнений до краю альбом: профіль, руки, усміх, меч і лати… Він ніде від неї не піде, він завжди на неї чекатиме.
Того вечора мати зазирнула до Ярки. Дочка стояла коло темного вікна і говорила — сама до себе, очевидячки.
— Ти візьмеш мене із собою в похід? — питалася Принцеса Фей.
— Звичайно, Яшка, — відказував Білий Лицар.
* * *
Никанор, поважний господар дачі, таки вшанував курортницю своєю появою. На дві години пізніше, правда, від зазначеного часу, та ще й у такий спосіб, що про високий візит знала вся вулиця, коли й не все Вістове. Його біла таратайка хвацько виринула з вулиці Пролетарської, гецаючи на вибоях та горлаючи щось розпачливе про дощ, який крапав на дуло нагана; від панської «дев’ятки» сахалися пси та розбігалися кури.
The landlord’s walk,[1] квасно щириться Ярка, ставлячи на поріг спакований наплічник. Але може то і на краще.
Лишивши машину ледь не поперек дороги, Никанор владно штовхає хвіртку і заходить до двору.
— О, — кидає Ярка, піднімаючи поклажу на плече. — Нарешті ви об’явилися. Бо думала негарно йти, не попрощавшись.
Никанор завмирає з розтуленим писком. Він високий, крижастий, має пильне око, сорочка, втім, стовбурчиться на круглястім череві, а дихання — відчутно уривчасте.
— Так ти ж вродє віддихать приїхала… — супиться господар.
Ярка озирається і знизує плечима, мовлячи зверхньо:
— Тут?!
Вона добре знає, як виглядає ця бундючна міна — мовби здохло щось поблизу, та вже і повіває. Її мудрий вчитель кликав цю позитуру «наочним виявом внутрішнього аристократизму».
— Тут жити неможливо, — проголошує Ярка. — Не кажучи вже про «віддихать». В ліжку — пісок, в душі — болото. Ані чашки, ані ложки, ані тобі стільця, який би від одного доторку не розпадався! Я вже хотіла була заплатити за місяць вперед — місце у вас хороше! — але, бачу, з тим же комфортом можу заночувати під найближчим кущем!
— Місяць?.. — метикує Никанор.
Діставши немалу, як на ці місця, купюру, Ярка простягає її зверху вниз, між двом пальцями, мовби сигаретку.
— Ось вам за два дні постою.
Господар зграбно, не глядячи, перехоплює гроші та цикає на гостю.
— Та підожди! Шо вже зразу бурю гониш? Нє, ну шо… Ну як дуже нада, то уберем!
Ярка позирає скоса.
— Воно би здалося. З вашим здоров’ям — і жити в такому багні!
Никанор хекає коротко, круглячи очі. Ярка киває, мовби у відповідь.
— Гроші вам, бачу, пригодяться, — значуще мовить вона. — Ну, дивіться.
Зітхає, мовби до тяжких мук приречена, ставить наплічник назад на долівку, витягає пляжну сумочку і рушник.
— Я іду купатись. Вернуся ввечері. Може, щось тут направите. Тоді й домовимось.
Не давши йому і слова сказати, Ярка стрімко виходить з двору, пружно чимчикує Тупіковою. Гальмує, лише вийшовши за межі сусідського виднокола, а там спиняється і притуляється до паркану. Її трусить. Та ще й трохи млоїть… Але ж і лихо із тим…
Притримуючись долонею за шерехате дерево штахетника, вона змушує себе рухатись далі. Зараз все мине — ну бо завжди минає.
Їй доводиться просидіти під вежею до самого вечора. На щастя, а й чи господарському запізненню дякуючи, сонце вже хилилось до обрію, тож на приступку падав милосердий затінок. Ярка лишилась там стежити за ластівчиними перегонами, уявляючи собі стомленого сторожу, що, може, мешкав коли в цій круглій башті, визираючи ворогів. Панівна висота, так, здається, тато казав, пояснюючи, чому власне її, складена з помаранчевих кубиків, вежа мусить стояти не на підлозі, а на книжковій шафі. Ворогів виглядати, авжеж. Бо ж хтозна, з якого боку посунуть, звідки нагодяться — а таке, наче, звідусіль. Кожен, кожен — ворог, а як ні, то був або буде, і все, що ти можеш насправді — боронити свою висоту… Дивно, а вже не пригадує Ярка, хто сказав їй таке — батько чи той, інший. Котрий, власне, ворог теж.
Нарешті, западають сутінки, і Ярка збирається назад до хати. «Дев’ятки» при хвіртці немає, зате з літньої кухні чути голос і принадний дух печені. Від того духу в Ярки одразу ж зрадливо муркає в животі, але голос — от що насправді її приголомшує, змусивши завмерти замало не на манір «морської фігури». То був дівочий спів, а пісня — не така й хитромудра: про те, як саме слід садовити капусту. Хіба от, чомусь, французькою. Гостя мимохіть торкає хвіртку, і спів уривається.
Заходити чи ні, гадає Ярка. Хто це тут? Пощо в цій хаті? Невже її так швидко знайшли? Утім, якби так, навряд чи зустрічали би хлібом-сіллю, та ще й піснею про капусту… Ковтнувши холодну слину, Ярка наважується увійти.
З літньої кухні одразу ж визирає дівчина — ні, молода жінка в джинсах і фартушку. Ярці вона була цілком незнайома, та і лякливий погляд, непевна манера виказували не погонця, а вже радше гнаного.
— Хто ви? — холодно мовить Ярка.
Незнайомка всміхається, водночас жалібно зводячи брови. Вибачається, мовби.
— Галя… — тихо каже вона. — Никанора невістка. Я у вас тут прибрала трохи… Ну а що ми вас так негарно зустріли… то я подумала, хай хоч вечерю зготую…
Чого це вона так говорить? — чудується Ярка. Ну а втім, після тої пісеньки — чого уже дивуватися…
— Гостюєте в нього?
— Н-ні… — затинаючись, відказує Галя. — Я — ні… Це він якраз — в місті… А я тут живу.
Хе, думає Ярка, але у Вістовому вже, далебі, дві брехухи!
— Гаразд… — усміхається вона. — Але свекор ваш, я бачу, не в тім’я битий! Швидко знайшов, кого до роботи приставити! Гроші, до речі, вам передати?
Галя киває, нині усміх її вже не такий жалібний.
— Ага… Він сказав, мусить до міста їхати. І то бігом… бо ніби до лікаря. І чого б то так раптом?..
Погляди їхні перетинаються на мить; Ярка пхекає байдуже, смикнувши плечима.
— Гляну до вечері, — покірливо каже Галя.
Ярка йде за нею та притуляється на ослінчику, стежачи за роботою. Галя — поворотка, чорнокоса, гарненька — лише от темні тіні має довкіл очей, та і стан похилений від утоми… Цікаво, яке ж то лихо загнало її до цієї богоспасенної місцини? Та, мовби відгукуючись на Ярчині роздуми, обертається від плити.
— Ви ж… рибу з картоплею будете?
— Та давай вже на «ти», — мовить Ярка. — Я ж, певно, молодша.
Галя зиркає нерішуче.
— А… Добре.
За хвильку
