Замах на бродягу - Жорж Сіменон
— Та ні ж бо, мадмуазель! Все гаразд. Здається, у нього тут поблизу була якась любонька?
— Ти ближче до діла, — буркнув Мегре.
— Добре, патроне… Тим більш, що вам доведеться поспішати, якщо ви хочете познайомитися з цією крихіткою. Одне слово, через цю касирку Жозеф одержував записки від Матільди, коли вона чомусь не могла прийти на побачення. Та, яку я знайшов у сигаретах, певно, була одержана позавчора. За поштара їм правив якийсь хлопчисько. Вбіга, бувало, до салону, прямує до каси, подає папірця і шепоче: «Для месьє Жозефа», На щастя, касирка кілька разів бачила його в галантерейній крамниці на розі бульвару Бонн-Нувель. Ось так, слово по слову, я й розвідав, до працює Матільда.
— Сподіваюсь, ти їй нічого не казав?
— Вона навіть і гадки не має, що я нею займаюся. Я просто запитав у хазяїна крамниці, чи не служить у нього дівчина на ім'я Матільда. Він кивнув мені на неї і вже хотів був покликати її з-за прилавка. Я попросив нікому нічого не казати. Тож, якщо хочете… Зараз уже пів на шосту. О сьомій вони зачиняють.
* * *
— Пробачте, мадмуазель…
— Ні-ні, месьє.
— Тільки одне слово….
— Будьте ласкаві, ідіть своєю дорогою.
Зовсім зелене дівчисько, досить гарненьке. Уявило собі, що Мегре… Що ж, нічого не вдієш!
— Поліція.
— А що я?..
— Я хотів би з вами поговорити. З приводу вашого коханого.
— Жозефа? А що він такого зробив?
— Цього я ще не знаю, мадмуазель. Я хотів би дізнатися, де він зараз.
І одразу ж схаменувся: чорт забирай, сплохував! Дав маху, мов той початківець! Адже він бачив, як стурбовано вона озиралася. І надала ж йому лиха година заводити з нею розмову, коли простіше було простежити, куди вона прямує! Цілком можливо, що біля метро у них призначено побачення. Вона знала, що він чекає на неї. Бо інакше чому б це вона раптом сповільнила крок?
— Я гадаю, що він на роботі, як і звичайно.
— Ні, мадмуазель. І ви знаєте це так само — ба навіть краще за мене.
— Що ви маєте на увазі?
На Великих бульварах була година «пік». До станції метро тяглася справжня процесія, зникаючи у чорних проймищах входу.
— Постіймо тут, мадмуазель, — мовив він, затримуючи її поблизу станції.
Вона помітно хвилювалася, крутила на всі боки головою. Це було свіженьке кругловиде дівча років вісімнадцяти, але вже упевнене в собі, з манерами дорослої жінки. Справжня парижанка.
— А хто вам про мене сказав?
— Байдуже. Що вам відомо про Жозефа?
— Хотіла б я знати, що вам од нього потрібно?
Комісар теж роздивлявся довкола, розуміючи, що угледівши його з Матільдою, Жозеф одразу поспішить зник нути.
— Ваш дружок часом не казав вам, що незабаром у його житті мають статися деякі зміни? Ага, я бачу, ви зараз щось збрешете.
— Чого б це я мала брехати?
І прикусила губку.
— Ну от, ви ставите мені запитання, щоб виграти час на якусь вигадку.
Дівчина тупнула ніжкою об тротуар.
— А хто мені доведе, що ви справді із поліції?
Мегре дістав посвідчення.
— Признайтеся: Жозеф страждав од своєї нікчемності.
— Ну і що з того?
— Це його дуже мучило. Аж надто.
— Припустімо, що він справді не хотів залишатися перукарем. Та хіба ж це злочин?
— Ви добре знаєте, що я маю на увазі зовсім не те. Йому був огидний дім, у якому він жив, життя, як йому доводилося вести. Він навіть соромився своєї матері; чи не так?
— Мені він цього ніколи не казав.
— Та ви це відчували. Так от: останнім часом він, очевидно, казав вам, що скоро його життя стане іншим.
— Нічого він мені не казав.
— Ви вже давно знайомі?
— Вже більш як півроку. Ми познайомилися взимку. Він зайшов до крамниці і попросив показати йому портмоне. Я зрозуміла, що це було надто дорого для нього, та він не наважився його повернути і все-таки купив. Після роботи я помітила його на вулиці. Він кілька днів ходив слідом за мною, але заговорити не наважувався.
— Ви куди-небудь ходили разом?
— Найчастіше ми зустрічались всього на кілька хвилин після роботи. Іноді він проводжав мене до станції метро Шампіонне, — я там живу. У неділю ми часом ходили в кіно, але дуже рідко, бо мої батьки…
— Ви бували в нього вдома, коли там не було матері?
— Ніколи, клянусь вам. Якось він показав мені, де він живе, але здалеку, щоб я відчула…
— Який він нещасний? Ну от бачите!
— Він зробив щось погане?
— Ні, моя ясочко. Він просто зник. Треба його знайти. Було б добре, коли б ви мені допомогли, та, чесно кажучи, я не дуже на це сподіваюся. Марно було б питати, чи не наймав він десь кімнату.
— Одразу видно, що ви його не знаєте. У нього ніколи не було грошей. Весь свій заробок він оддавав матері, і того, що вона йому залишала, ледве вистачало на сигарети.
Вона зашарілася.
— Коли ми ходили в кіно, кожен сам купував собі квиток… А одного разу…
