Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог

Мені було дано привілей вивчити іноземні мови. Замість того щоб, як більшість інших людей, говорити жалюгідним варіантом лише своєї власної мови, я, крім цього, можу безпорадно висловлюватися ще двома-трьома іншими.

— Friihstiick, — кажу я, — imponierend. Wie ein erstklassiges Restauran.[22]

— Ich hatte so ein Restaurant. In Genf. Beim See.[23]

На таці у нього приготовані кава, гаряче молоко, сік, масло, круасани.

— На місток?

— Nein.[24] Сніданок не треба подавати. Його підіймають кухонним ліфтом. Але якщо ви прийдете об одинадцятій п’ятнадцять, фрейлейн, то буде другий сніданок для офіцерів.

— Як працювати кухарем на судні?

Питання є виправданням тому, що я не йду. Він ставить у кухонний ліфт тацю й натискає кнопку, на якій написано «Навігаційний місток». Тепер він готує наступну тацю. Саме ця порція і цікавить мене. Вона складається з чаю, підсмаженого хліба, сиру, меду, варення, соку, зварених некруто яєць. Три філіжанки і три тарілки. Тобто на шлюпковій палубі «Кроноса», куди заборонено ходити стюардесі, троє пасажирів. Він ставить тацю у ліфт і натискає кнопку «Шлюпкова палуба».

— Nicht schlecht. Окрім того, це було eine Notwendigkeit. Also elf Uhr funfzehn.[25]

* * *

Сценарій кінця світу точно визначено. Все почнеться з трьох дуже холодних зим, і тоді озера, річки і моря замерзнуть. Сонце остигне, тож воно більше не зможе встановити літо, падатиме білий, немилосердно нескінченний сніг. Тоді прийде довга, нескінченна зима, і тоді нарешті вовк Сколл проковтне сонце. Місяць і зірки зникнуть, і запанує безмежна пітьма. Зима Фімбульветр.

Нас учили в школі, що саме так скандинави уявляли собі кінець світу, поки християнство не просвітило їх — Всесвіт загине у вогні. Я назавжди запам’ятала це не тому, що воно було мені ближче, ніж багато чого іншого з того, чого вчили, але тому, що мова йшла про сніг. Коли я почула про це вперше, то подумала, що така хибна думка могла виникнути у людей, які ніколи не розуміли, що таке зима.

У Північній Гренландії щодо цього були різні думки. Моя мати, і багато хто разом з нею, любили зиму. За полювання на льоду, що тільки-но став, за глибокий сон, за домашні ремесла, але в основному за походи на гостину. Зима була часом спілкування, а не часом кінця світу.

Ще нам у школі розповідали, що данська культура з давніх давен і з часів уявлень про зиму Фімбульветр багато чого досягла. Бувають хвилини, коли мені важко повірити, що це так. Ось як, наприклад, зараз, коли я протираю спиртом солярій у спортивній каюті «Кроноса».

Ультрафіолетове світло від запаленої лампи розщеплює невелику кількість кисню, що міститься в атмосфері, утворюючи нестабільний газ озон. Його різкий запах соснових голок можна відчути і влітку в Кваанааку в болюче різкому сонячному світлі, відбитому від снігу і моря.

До моїх службових обов’язків входить протирання спиртом цього апарата, що наводить на роздум.

Мені завжди подобалося прибирати. Хоч в школі нам і намагалися прищепити лінощі.

У селі перші півроку нас учила дружина одного з мисливців. Якось улітку приїхали, аби забрати мене до міста, двоє людей з інтернату. То були данський священик і західногренландський катекет. Вони роздавали вказівки, не дивлячись на наші обличчя. Вони називали нас avanersuarmiut — люди з півночі.

Моріц змусив мене поїхати. Мій брат уже виріс і став занадто впертий для нього. Інтернат був у Кваанааку, в самому місті. Я провела там п’ять місяців, перш ніж мій бойовий дух зміцнів достатньо для того, щоб я могла чинити опір.

В інтернаті нам щоразу подавали готову їжу. Ми приймали гарячий душ щодня, і нам через день давали чистий одяг. У селі ж ми милися раз на тиждень, і ще рідше — на полюванні чи в поїздках. Щодня з глетчера на скелях я приносила додому в мішках kangirluarhuq — великі брили прісноводного льоду — і розтоплювала їх на плиті. В інтернаті просто відкривали кран. Коли настали канікули, всі учні і вчителі подалися на острів Герберта на гостину до мисливців, і вперше за довгий час ми їли варене тюленяче м’ясо з чаєм. Там я й відчула безпорадність. Не тільки свою — безпорадність усіх інших. Ми більше не могли зібратися на силі, вже не здавалося природним простягти руку до води, господарчого мила і коробочки неогену й почати терти шкури. Було незвично прати білизну, неможливо взятися за приготування їжі. Під час кожної перерви ми впадали в мрійливе очікування, перебуваючи в якому сподівалися, що хтось підхопить, змінить нас, увільнить нас від наших обов’язків і зробить те, що належало зробити нам самим.

Коли я зрозуміла, куди йдеться, я вперше зробила наперекір Моріцу й повернулася. Одночасно я повернула собі можливість отримувати відносне задоволення від праці.

Те ж саме задоволення з’являється і зараз, коли я прибираю пилососом каюти на верхній палубі, де живе екіпаж. Те саме відчуття спокою, що й у дитинстві, коли я лагодила сітки.

У кожній каюті панує ідеальний порядок. Тим, хто пройшов через інтернати життя, подібні до моїх, зрозуміло, що коли для тебе самого і твоїх внутрішніх почуттів є всього лише кілька кубічних метрів, то в цьому особистому просторі повинні дотримуватися найжорсткіші правила, якщо хочеш протистояти безнадійності, розпаду і руйнуванню, які виходять від навколишнього світу.

Подібна педантичність була властива й Ісайї. І в механіка вона була. Вона є в екіпажа «Кроноса». Дивно, але вона є і в Яккельсена.

На стінах у нього вимпели, поштові листівки й усякі дрібнички з Південної Америки, зі Сходу, з Канади та Індонезії.

Весь одяг у шафі акуратно складений у стосики.

Я обмацую ці стосики. Знімаю матрац і чищу пилососом відділення для постільної білизни. Висуваю шухляди письмового столу, стаю накарачки і заглядаю під стіл, ретельно обмацую матрац. У нього повна шафа сорочок, я беру в руки кожну з них. Деякі з натурального шовку. У нього колекція лосьйонів після гоління й одеколонів, з дорогим і солодкуватим спиртовим запахом, я відкриваю їх, капаю потроху на паперову серветку, яку скачую в кульку і кладу до кишені халата, щоб потім спустити у вбиральню. Я шукаю щось конкретне і нічого не знаходжу. Ні того, що шукаю, ні чогось іншого, що становить інтерес.

Я ставлю пилосос на місце і йду по другій палубі повз холодильники й комори і звідти далі вниз по трапу, з одного боку якого знаходиться щось, що мусить бути димоходом, а з другого