Справа зниклої балерини - Олександр Віталійович Красовицький
– Тарасе Адамовичу…
Щось у його тоні розворушило приспану на споді свідомості підозру.
– Ти ж не хочеш сказати… – почав колишній слідчий.
Завідувач агентури з розшуку вантажів при Управлінні Південно-Західної залізниці Георгій Рудий ствердно кивнув:
– Якраз хочу.
– Я більше не слідчий.
– Ще згадай зараз про сад і город, – усміхнувся колишній начальник розшукової частини.
– Згадаю. Тим паче – я не найкращий слідчий для роботи на залізниці.
– Ось це якраз і добре, бо я говоритиму з тобою не про залізницю. На залізниці я якось впораюсь і сам, – він рішуче зсунув чарки і хлюпнув у них хмільного меду. – А щодо саду й городу, тут просто, Тарасе Адамовичу: йде зима.
– Матиму змогу навести лад у паперах, продовжу перервані партії.
– Ти ж казав, маєш секретарку.
– Я знайшов її сестру, гадаю, Міра Томашевич…
Рудий махнув рукою:
– Гадаю, Міра Томашевич підписала контракт – ти надто педантичний, аби домовлятися на словах. Впевнений, там немає точної дати закінчення її роботи. І зроблю сміливе припущення – дівчина радо погодиться допомагати тобі з паперовою роботою, якщо ти візьмешся за інше розслідування. Чи я помиляюсь?
Навряд чи він помилявся. Георгій Рудий уважно дивився на колишнього колегу. Тарас Адамович сказав:
– У чому суть справи?
– Ось тут, Тарасе Адамовичу, змушений попередити: я радо розповім тобі, однак впевнений, що ти не зможеш відмовитися, коли вислухаєш мою розповідь. Пропоную тобі ще раз усе обдумати. Якщо справді захочеш дізнатися – приходь, і, що тут скажеш – позбавлю тебе права на незнання. Найстрашніший злочин – так він сказав? Це й справді найстрашніший злочин.
Марта метушиться, накриває на стіл, Сильвестр Григорович обіймає його, пропонує відразу сісти за шахи. Господиня уриває чоловіка, запрошує гостя до столу, говорить, що господар, певно, не при своєму розумі, якщо замість частування пропонує марудитися з фігурами.
Стіл заставлений різними стравами. У великій макітрі – вареники. Зараз не час для тих, що з вишнями, але з начинками Марта любить вигадувати. По праву руку від нього – таріль з паштетом.
– З телячої печінки, – каже Марта, прослідкувавши за його поглядом. Підставляє на стіл глибоку посудину з улюбленою калатушею Сильвестра Григоровича. На інших тарелях – печені курчата, галушки, бринза, сирні клюски, тушкований гарбуз і печена капуста. Між стравами червоніють мариновані томати – недарма, певно, Марта вимудрувала якийсь особливий рецепт і тепер має нагоду похвалитися. Гречані голубці й пампушки, коржі й пироги, рибні крученики й сирна бабка.
Пошукав очима легендарне творіння господині – пиріжки з калиною – може, сховались за макітрами й полумисками? Сильвестр Григорович усміхається, каже, що от-от і допечеться головна страва – молочне порося.
Тарас Адамович забуває про пиріжки, слухає щебетання Марти про томати, куштує. Справді смачні, з гіркуватістю, але солодкі. Марта повідомляє, що ніколи не видасть йому секрет, але майже одразу називає всі складові. Він сидить навпроти сестер. Вони схожі й несхожі водночас. Міра вища, серйозніша. Віра тендітніша, з темним волоссям, дивним розрізом сумних блакитних очей. Однак десь на споді, глибоко-глибоко, сяють лукаві іскорки, ледь помітні за серпанком печалі. Дивне поєднання.
Марта дякує, запевняє, що не сумнівалась щодо повернення Віри. Дівчата усміхаються. Міра – щасливо. Віра – механічно. Цікаво, що там із другою дівчиною, Наталею? Сильвестр Григорович розповідає про пасіку, вихваляє мед. Запитує в друга про міські новини, Марта – про візит імператора. Він щось відповідає, однак думає про інше. Про Віру Томашевич.
Господиня дому заливає окропом духмяні трави. Мабуть, він ніде не пив такого чаю, як у Марти. Дивний чай, з чебрецем і м’ятою. Інших трав йому не вдається розпізнати, а Марта не виказує свої відьомські секрети. Віра з теплою чашкою запашного напою стоїть біля вікна, дивиться, як кружляють у повітрі перші в цьому році сніжинки. Хтозна, можливо зараз вони кружляють і над Києвом.
– Як ви почуваєтесь? – ставить він затерте до дірок запитання, на яке вона, певно відповідала вже сто тисяч разів.
Вона вагається, потім відповідає:
– Не знаю. Якось. Що з ними буде?
Він розуміє, що вона запитує про Щербака і Корчинського. Однак колишній слідчий не певен, що саме дівчина хоче почути у відповідь.
– Суд. Можливо – Сибір. Точно не знаю.
– Вироки будуть однакові?
– Не обов’язково. Можливо, Корчинський отримає більш суворий. Мар’яна… – пояснив Тарас Адамович.
Вона мовчала. Він запитав:
– Чому ви поцікавились?
– Не знаю, як пояснити. Думаю постійно про це. Мені не складно зрозуміти мотиви Яся – він мав особисту неприязнь до мене чи Назимова, напевно – до Мар’яни. Може, це ми винні в тому, що сталося?
– Ні, Віро. Винним завжди є той, хто коїть злочин.
Вона дивилась у вікно, ніби не чула його.
– Чому ви запитали? – він відставив чашку, що тримав у руках.
– Не знаю. Просто думаю, що якщо хтось коїть злочин з особистих причин – це… це можна зрозуміти якось… по-людськи. Можливо, мені не слід було насміхатися з нього, не дозволяти Назимову… Мар’яна могла бути жорстокою з залицяльниками, яких не вважала…гідними. Але коли хтось замикає тебе в льоху, хоч не має ніякого мотиву особисто проти тебе… Розумієте, Олег був мені другом. Він розповідав смішні історії, допомагав робити грим. Ми разом ходили на ковзанку, гуляли в Шато де Флер. Це були не романтичні стосунки, ні, але… Навіщо він так зробив? – запитала вона, обернувшись до Тараса Адамовича. І, не чекаючи на відповідь, продовжила:
– Коли хтось робить злочин без особистої ненависті до тебе – ось що страшно.
Він уважно подивився на неї.
– Найстрашніший у світі злочин, – повільно проказав ніби сам до себе.
– Так, – кивнула вона, – найстрашніший.
Він мовчав. Дівчина змінила тему розмови:
– Наталя сказала, що повернеться до театру. Здається, вже приходила на репетиції.
– А ви?
– Я? – вона піднесла до губ чашку, ковтнула напій, – теж повернусь. Я не знаю, як це – не танцювати. Він і так забрав у мене балет на два з половиною місяці.
Тарас Адамович подивився у вікно, завважив тонкий білий шар на землі, сніг почав падати лапатими пластівцями. Подумав
