Справа зниклої балерини - Олександр Віталійович Красовицький

– Вона ж… упала. Вона тікала й упала.

– Ні, – відповів Тарас Адамович, – експерт, що оглянув тіло, цілком впевнений, що смерть настала не від удару головою.

Щербак мовчав і, здавалось, не чув його. Колишній слідчий сказав:

– А це і є другий найстрашніший злочин. Як ви сказали – страшний своєю непоправністю. Якщо забрати у людини право на незнання – вам навряд чи вдасться це виправити. Однак якщо забрати право на життя – спрацює той самий закон.

Художника почала бити дрож.

– Що було потім? – запитав Рудий.

– Він зігнувся навпіл і його знудило.

– І все?

– Потім він назвав ім’я вбивці.

– Ти знав це від початку?

– Що саме?

– Що він мав спільника?

– Не зовсім. Я постійно ловив себе на думці, що він не схожий на вбивцю і не такий холоднокровний, аби покривати вбивцю.

– Зате доволі холоднокровний, аби викрадати дівчат і гримувати їх під свою мертву бабцю, – завважив Рудий.

Тарас Адамович не сперечався, йому було про що розповідати:

– Одна з дівчат загинула. За версією нашого підозрюваного – впала й ударилась об щось. Але він говорив не надто упевнено, я зрозумів, що зі смертю Мар’яни не все так просто. Експерти, що оглядали тіло, підтвердили моє занепокоєння: дівчину задушили. Крім того, арештований не поспішав виказувати адресу будинку, в якому ховає дівчат. Я не вірив, що він той, хто зовсім не переймається їхньою долею, – а вони ж могли померти від спраги, наприклад. Отже, був спільник, який мав доступ до сховку.

Тарас Адамович задумливо подивився у вікно. З цього ракурсу сад виглядав ще занедбанішим, ніж з вулиці, певно, господар не надто переймався його впорядкуванням.

Після того, як Олег Щербак прочитав звіт, він розповів йому все, що знав. Втрачати незнання виявилось доволі болючим процесом, підозрюваний не відразу повірив у те, що відбулося.

– Чому ж? Хіба не він виконав майже всю роботу?

– Він вірив у те, що рятує балет. У те, що доля вказує йому правильний шлях.

– Фаталісти нудні, – стенув плечима Рудий.

– Його спільника важко назвати фаталістом. Він якраз з тих, хто намагається взяти долю у свої руки.

– Хто ж він?

– Теж художник, Ярослав Корчинський. Той самий, якого я зустрів в Інтимному театрі, він ще допомагав з гримом дублерці Віри Томашевич.

– Як я зрозумів із твого тону, він балет рятувати не збирався.

– Ні, його мотиви затерті й прозаїчні – він хотів помститися супернику. Підбурював Щербака викрасти балерину, щоб вивести на чисту воду несправжність таланту Ніжинської. Насправді Мар’яна відмовила йому, а штабс-капітан Сергій Назимов ще й осоромив, не пропустивши у кав’ярню «Семадені». Корчинський був у гримі і формі солдата – розігрував Мар’яну, з якою крутив роман офіцер до зустрічі з Вірою Томашевич. Назимов впізнав його і сказав, що у вишукану швейцарську кав’ярню рядових не пропускають.

– Оце й усе?

– Так. Просто він думав, що першою Щербак викраде Мар’яну Залевську. Однак щодо таланту балерин у них виявились різні погляди.

Тарас Адамович зітхнув. Він мав би подумати про це раніше, ще тоді, коли вперше побував за лаштунками Інтимного театру. Корчинський і Щербак були не просто друзями, а ще й однокласниками в гімназії, потім разом навчались у Рисувальній школі Мурашка. Певний час винаймали спільну квартиру.

Він же упіймав Щербака на брехні ще тоді, коли той увірвався до нього в будинок і намагався вдавати з себе залицяльника, що переживає за долю дівчини. Якби він… Певно, якщо колись візьметься за мемуари, то писатиме щось на зразок візерунчастих речень фон Ланге, мовляв, як шкода, що я не заарештував його відразу, з місця в кар’єр. І відганяв настирливі думки традиційним «Ти вже не поліціянт. Приватна особа нікого не може заарештувати». Але тоді, тоді Мар’яна була б жива.

Ярослав Корчинський відповідав на запитання безбарвним голосом. Напевне, не надто вірив у те, що його таки заарештували. Перші два викрадення не привернули жодної уваги, він був певен, що й третє зійде їм з рук. Він не говорив про те, що сталося з Мар’яною, аж поки його товариш не дав докладні свідчення про той вечір.

– Я не знаю, як вона втекла, – говорив Олег Щербак, – не можу зрозуміти. Двері зачинялись на замок, відчинити його можна було тільки ззовні.

На його запитання відповів Корчинський. Тарас Адамович пояснив Щербаку:

– Він випустив її. Здається, він вважав це грою. Ув’язнена дівчина отримує свободу. Корчинський говорить, сподівався, що Мар’яна буде рада віддячити йому за звільнення.

– А вона?

– Відштовхнула його, намагалась втекти. Розкажіть те, що ви бачили.

– Я… Я злякався чи просто… закляк. Мар’яна кудись бігла. Сукня на ній була розірвана, я тоді не зрозумів, чому. Вона була в сльозах. Кричала, що приведе поліцію. Я лишився на місці, він побіг за нею. Сказав, що поверне її. Я боявся, що її крики почують, хоч будинки сусідів були далеко. Я не можу точно сказати, скільки часу минуло. Говорив собі, що потрібно спуститися униз – перевірити решту дівчат, але не міг поворухнутися. А потім…

– Він повернувся?

– Він ніс її на руках. Я подумав, що вона втратила свідомість. Я хотів вірити в те, що вона втратила свідомість. Але потім я побачив кров на голові. Він сказав, що вона впала і вдарилась об камінь.

– Ви хотіли в це вірити?

– Так. Дуже хотів. І повірив.

Віра Томашевич доповнила протоколи і звіти подробицями про своє викрадення та перебування в льоху. Дівчина говорила холодно, без зайвих емоційних вигуків, просто викладала факти, інколи доповнюючи їх власними припущеннями. Тарас Адамович навіть подумав, що зовсім інакше уявляв собі балерину, улюбленицю Броніслави Ніжинської. Від Віри віяло тривожним передчуттям, вона обирала темні сукні, що підкреслювали блідий овал обличчя. До них не пасувала брошка з яскравою жоржиною, але вона більше й не носила її.

У будинку старого друга Сильвестра Григоровича тепло й затишно. Певно, Марта зараз пригощає дівчат свіжими пиріжками – вона робила їх із найнеймовірнішими начинками. Тарас Адамович віддавав перевагу айвовим. Тепер можна продовжити листування з Сильвестром Григоровичем,