Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог

З багажника він дістає підвісний мотор, кладе його в човен і закріплює на кормі.

Ми втрьох піднімаємо човен, щоб спустити його на воду. Зі своєї коробки я дістаю гумові чоботи, в’язаний шолом, що залишає відкритим тільки обличчя, теплі рукавички і зюйдвестку, яку я надягаю поверх светра.

Моріц не виходить з нами на схил, а залишається стояти за огорожею.

— Я можу що-небудь для тебе зробити, Смілло?

Відповідає йому Ландер:

— Ви можете швидше звідси поїхати.

Потім він відштовхується і заводить мотор. Невидима рука підіймає човен знизу й відводить нас від берега. Падаючий сніг стає густішим. За кілька секунд постать Моріца зникає. Якраз у ту мить, коли він повертається і йде до машини.

На лівому зап’ясті Ландера — компас. У коридорі видимості, що виник на мить у сніговій пелені, з’являється шведський берег. Вогні Торбека. І немов хисткі, світлі плями в темряві, два судна, що стоять на якорі між берегом і центральним фарватером. На північний захід від форту Флак.

— Справа по борту «Кронос».

Мені дивно бачити Ландера без його кабінету, його спиртного, його високих підборів, його елегантного одягу. Мене дивує та несподівана впевненість, з якою він керує човном посеред хвиль, що все дужче посилюються в міру того, як ми відходимо від берега.

Я намагаюся зорієнтуватися. До фарватеру одна морська миля. Два буйки по дорозі. Маяки при вході до гавані Туборґ, гавань Скоуховед. Вогні на пагорбах над Странваєн. Контейнеровоз, що йде на південь.

Коли все це пропадає в сніговій пелені, я двічі поправляю його курс. Він з подивом дивиться на мене, але підкоряється. Я нічого не намагаюся йому пояснити. Що я можу сказати?

Здіймається вітерець. Він кидає нам в обличчя холодні, різкі бризки солоної води. Ми притискаємося до дна човна і притуляємося одне до одного. Важкий «зодіак» танцює на стоячій хвилі. Він притискає губи до мого в’язаного шолома, який я закотила догори.

— Ми з Фойлом служили разом на флоті. У загоні аквалангістів спеціального призначення. Нам було трохи за двадцять. Розумна людина тільки в такому віці й може миритися з подібним лайном. Протягом півроку ми вставали о п’ятій годині ранку, плавали по кілометру в крижаній воді й бігали по півтори години. У нас були нічні стрибки у воду, за п’ять кілометрів від узбережжя Шотландії, а я страждаю на курячу сліпоту. Ми тягали цей бісів гумовий човен по данських лісах, а офіцерам було насрати на нас, вони намагалися переробити нашу психіку, щоб з нас вийшли солдати.

Я кладу долоню на його руку, яка тримає рукоятку керування, і виправляю курс. За п’ятсот метрів попереду зелений вогонь по правому борту і три високо розташованих ходових вогні контейнеровоза перетинають наш курс.

— Звичайно найвитривалішими були невисокі люди. Мого зросту. Ми могли терпіти довго. Великі могли зробити одноразове зусилля — і були готові. Нам доводилося класти їх у гумовий човен і нести із собою. Але Фойл — інша річ. Фойл був великим. Але швидким, як невисокий. Його неможливо було вимотати. Вони не могли розколоти його на заняттях з ведення допитів. Він просто доброзичливо дивився на них, ти знаєш як. І не відступав ні на міліметр. Якось ми пірнали під лід. Взимку. Море замерзло. Нам довелося пробити ополонку в кризі. Того разу течія була сильна. Опускаючись униз, я пройшов через холодний потік. Таке буває. Конденсована волога від видихуваного повітря перетворюється на лід і блокує маленькі клапани в дихальному апараті. До цього моменту я не встиг прикріпити страхувальний трос, по якому можна повернутися до ополонки. Це роблять, коли пірнають під лід. Якщо віддаляєшся від ополонки на два метри, вона стає темною смужкою. На відстані.п’яти метрів її вже взагалі не видно. Тож мене охоплює паніка. Я втрачаю трос. Мені здається, що я взагалі більше не бачу ополонки. Все під льодом зеленувате, виблискуюче, ніби освітлене неоновою лампою. Мені здається, що мене відносить у царство мертвих. Я відчуваю, як течія підхоплює мене і тягне униз і вбік. Мені розповіли, що Фойл побачив це. Тоді він схопив свинцевий пояс і стрибнув у воду без кисневих балонів. Тільки з тросом у руці. Тому що часу було в обріз. Він опускається до мене. Хапає мене на глибині дванадцять метрів. Але він пірнув у костюмі, не пристосованому для глибини. Це означає, що тиск вчавлює гуму костюма в тіло, збільшуючись на одну атмосферу кожні десять метрів. Приблизно на глибині десять метрів гумові краї врізалися в його шкіру на зап’ястях і кісточках. Коли ми підіймалися на поверхню, я пам’ятаю тільки хмари крові.

Я згадую шрами на зап’ястях і кісточках, темні, як металеві браслети.

— Це він викачував воду з моїх легенів. І робив мені штучне дихання. Нам довелося довго чекати. У них був тільки маленький газотурбінний вертоліт, а погода була погана. Поки ми летіли, він весь час робив мені масаж серця і давав кисень.

— Летіли куди?

— У Скоресбюсунд. У нас були навчання в Гренландії. Було холодно. Але йому було все байдуже.

Сніг змикається навколо нас безладними ґратами, диким хаосом косих ліній.

— Він зник, — кажу я. — Я намагалася додзвонитися до нього. Хтось незнайомий бере трубку. Можливо, його заарештовано.

За хвилину до появи судна я вже відчуваю, що воно поряд. Якірні ланцюги, що натягаються, повільний рух усієї масивної вихлястої громадини.

— Забудь його, дитинко. Тим, хто залишається, доводиться забувати.

З лівого борту — маленький бон біля підніжжя крутого трапа, що освітлюється самотнім жовтим вогником. Він не вимикає мотор, а приводить човен у рівновагу, міцно вхопившись за залізну балку.

— Ти можеш повернутися назад, Смілло.

У ньому є щось зворушливе, неначе тільки зараз він розуміє, що це вже не гра.

— У тому-то й річ, — кажу я, — що у мене немає нічого, до чого б варто було повертатися.

Я сама закидаю коробку на бон. Коли я забираюся услід за нею й обертаюся, він стоїть мить, дивлячись на мене, маленька фігурка, яка підіймається й опускається, підкоряючись танцюючому рухові великого гумового човна. Потім він, повернувшись, відштовхується від бона.

МОРЕ. I

1

Каюта завбільшки два з половиною на три метри. Та все ж тут примудрилися поміститися раковина із дзеркалом,