Містична річка - Денніс Ліхейн

— Ще одне слушне зауваження, — зітхнув Вайті.

— Нам, звичайно, було б зручно вважати цей злочин ділом рук найманого вбивці, — провадив Фріл. — Але навіщо він бив її палицею? Як на мене, це означає лють. Означає втрату самоконтролю.

Вайті кивнув головою.

— Але ми не маємо відкидати й таку можливість.

— Я згоден, сержанте.

Фріл знову подивився на Созу, якому не дуже сподобався цей відступ від теми.

Він прочистив горло й протягом короткого часу зазирав у свої записи.

— У всякому разі ми розмовляли з тим типом — Томасом Молданадо, який пив в «Останній краплі», куди Кетрін Маркус заходила перед тим, як розлучилася зі своїми подругами. Схоже, на тій території був лише один туалет, і Молданадо побачив, що до нього вишикувалася черга, тоді коли помітив, що троє дівчат пішли. Він вийшов у парк, щоб там попісяти, й побачив якогось типа, що сидів в автомобілі з вимкненим світлом. Як повідомив Молданадо, це було о пів на другу ночі. Він сказав, що мав нового годинника, й вирішив з’ясувати, чи той світиться в темряві.

— І він світився?

— Мабуть, так.

— А той тип в автомобілі з погашеним світлом, — сказав Роберт Берк, — міг відсипатися після доброї випивки.

— Це перше, що ми подумали, сержанте. Те саме був подумав і Молданадо, проте ні, той чоловік сидів прямо, з розплющеними очима. Молданадо сказав, що прийняв його за копа, хоч той сидів у маленькому чужоземному автомобілі на зразок «хонди» чи «субару».

— Вона була трохи розбита, — промовив Коннолі. — Прим’ята на передньому крилі з боку пасажира.

— Це правда, — підтвердив Соза. — Тоді Молданадо вирішив, що він шукає повію. Каже, що вночі ця територія кишить хвойдами. Але в такому разі, чого цей чоловік стовбичив на паркувальному майданчику? Хіба не простіше було виїхати на авеню?

— Окей, отже… — сказав Вайті.

Соза підняв руку:

— Одну секунду, сержанте. — Він кинув на Коннолі блискучий і нервовий погляд. — Ми ще раз оглянули паркувальний майданчик і знайшли кров.

— Кров?

Він кивнув головою.

— Коли ви її проминали, вам могло здатися, що хтось доливав собі бензин або мастило. Рідина була густа й далеко не розлилася, зосереджувалась в одному місці. Ми стали роздивлятися навколо й знайшли краплю тут, краплю там — усі вони витекли з одного місця. Ми знайшли ще кілька крапель на стінах та на алеї за баром.

— Офіцере, в чому ви хочете переконати нас?

— Когось іще було вбито або поранено біля «Останньої краплі» минулої ночі.

— А звідки така думка, що сталося це тієї-таки ночі? — запитав Вайті.

— Експертиза підтвердила. Нічний сторож припаркував свою машину на тому місці й прикрив кров, а також захистив її від дощу. Хоч би хто була жертва, вона дістала тяжкі поранення. А той чоловік, який на неї напав? Йому теж довелося туго. Ми знайшли два зразки крові на паркувальному майданчику й тепер обстежуємо лікарні й таксокомпанії на той випадок, якщо жертва застрибнула в таксі. Ми знайшли закривавлене волосся, шкіру й кілька уламків черепа. Чекаємо відповідей із шістьох пунктів швидкої допомоги. Поки що маємо лише негативні відповіді, але я все ще сподіваюся, ми знайдемо чоловіка, який звертався в один із пунктів швидкої допомоги з травмою черепа в суботу вночі або в неділю вранці.

Шон підняв руку.

— Тобто ви переконуєте нас, що тієї самої ночі, коли Кетрін Маркус вийшла з «Останньої краплі», хтось розтрощив комусь череп на паркувальному майданчику того самого бару?

— Авжеж, — усміхнувся Соза.

Коннолі продовжив його міркування.

— Експертиза виявила засохлу кров двох зразків — А й В з негативним резусом. Крові зразка А було набагато більше, ніж крові зразка В з негативним резусом, тому ми припускаємо, що кров зразка А — це кров жертви.

— Кетрін Маркус мала кров зразка О, — сказав Вайті.

Коннолі кивнув.

— Зразки волосся вказують на те, що жертва була чоловіком.

— Ви маєте якусь версію щодо цього? — запитав Фріл.

— Ні, не маємо. Ми тільки знаємо, що тієї ночі, коли було вбито Кетрін Маркус, комусь іншому проломили череп на паркувальному майданчику останнього бару, в який вона заходила.

— Отже, — промовила Меґґі Мейсон, — на паркувальному майданчику була бійка. І що з того?

— Ніхто з відвідувачів бару не бачив ніякої бійки — ані в самому барі, ані поблизу. Між пів на другу й за десять друга єдиними людьми, які покинули бар, були Кетрін Маркус із двома подругами й той свідок Молданадо, який повернувся до бару знадвору, коли ходив до вітру. Більш ніхто до бару не заходив. Приблизно о пів на другу Молданадо бачив когось на паркувальному майданчику, він описує його як «чоловіка нормального вигляду», років тридцяти п’ятьох, із темним волоссям. Його вже не було, коли Молданадо покинув бар за десять друга.

— Саме тоді, коли дівчина Маркус бігла через В’язничний парк.

Соза кивнув головою.

— Ми не стверджуємо, що між цими подіями існує зв’язок. Можливо, ніякого не існує. Але вони здаються, на диво, одночасними.

— І знову ж таки, — сказав Фріл, — яка ваша версія?

Соза стенув плечима.

— Не знаю, сер. Припустімо, вбивство, яке ми розслідуємо, було замовним. Чоловік на паркувальному майданчику стежив, коли дівчина Маркус піде. Вона вийшла з бару, й він зателефонував злочинцеві. Почувши цей дзвінок, найманий вбивця почав чекати дівчину.

— А що потім? — запитав Шон.

— Що потім? Він її вбив.

— Ні, я кажу про чоловіка в автомобілі. Того, який стежив за нею. Що він робить? Він вирішує вдарити когось каменюкою? Лише задля розваги?

— Можливо, хтось на нього напав.

— З якою метою? — сказав Вайті. — Щоб забрати його мобілку? Нісенітниця. Ми не знаємо, чи ця подія мала якийсь стосунок до вбивства Кейті Маркус.

— Сержанте, — запитав Соза, — ви хочете, щоб ми знехтували цей випадок? Сказали, к бісу його, в ньому немає нічого такого, що мало б стосунок до нашої справи?

— Хіба я це сказав?

— Ну, знаєте…

— То сказав я це чи не сказав? — наполягав Вайті.

— Ні.