Містична річка - Денніс Ліхейн

усмішкою і нахилився вперед, стиснувши пальці рук в один великий кулак. — Я повинен потискувати всім руки й приймати вислови співчуття та знаходити місце в холодильнику для всієї їжі й пива, повинен терпіти свого тестя, повинен зателефонувати в офіс медичного обстеження й довідатися, коли вони віддадуть мені тіло моєї дочки, бо треба домовитися з поховальною конторою Ріда й з панотцем Вера в церкві Святої Цецилії, повинен знайти постачальників для похорону й залу, де гості могли б зібратися після похорону, і…

— Джиммі, — сказав Дейв, — ми могли б узяти на себе частину цієї роботи.

Але Джиммі говорив далі, наче Дейва тут не було.

— Я не можу пропустити нічого з цих справ, не можу знехтувати жодну паскудну деталь, бо вона помре знову, й років через десять усі пам’ятатимуть про її життя те, що її похорон був зіпсований, а я не можу допустити, щоб люди пам’ятали тільки це — ти розумієш? Бо Кейті, чоловіче, десь уже з шістьох років була дівчинка дуже акуратна, турбувалася про свій одяг, а тому мені добре, майже приємно вийти сюди, просто сидіти, дивитися на людей і намагатися думати про Кейті щось таке, що примусило б мене заплакати, бо, Дейве, присягаюся тобі, мене розлючує те, що я досі не можу за нею плакати, вона моя дочка, а я неспроможний пролити за нею бодай сльозу.

— Джиме.

— Чого?

— Ти ж плачеш тепер.

— Ні, прокляття, я не плачу.

— Помацай своє обличчя, чоловіче.

Джиммі підняв руку, помацав сльози на своїх вилицях, потому прибрав руку та якусь мить дивився на свої пальці.

— Прокляття, — сказав він.

— Ти хочеш, щоб я покинув тебе самого?

— Ні, Дейве. Посидь зі мною ще трохи, якщо тобі добре.

— Мені добре, Джиме. Мені добре.

17

Один короткий погляд

За годину до призначеної зустрічі в офісі Мартіна Фріла Шон і Вайті зупинилися в помешканні Вайті, щоб він міг поміняти сорочку, яку закаляв своїм ланчем.

Вайті жив зі своїм сином Теренсом у будинку з білої цегли на південній межі міста. Підлога помешкання від стін до стін була вистелена бежевим килимом, уся квартира пахла застояним повітрям мотельних кімнат і лікарняних коридорів. Коли вони увійшли, телевізор був увімкнений, стереосистема грала тиху музику, хоча в помешканні не було нікого. Долі на килимі біля великого чорного корпусу розважального центру валялись окремі частини гральної системи «Сеґа». Перед розважальним центром стояла кушетка з продавленим матрацом. З обгорток «Мак-Доналдса» в сміттєвому кошику Шон здогадався, що холодильник наповнений готовими замороженими обідами.

— А де Террі? — запитав Шон.

— Мабуть, на хокеї, — відповів Вайті. — Щоправда, в цю пору року він міг піти й на бейсбол, але хокей — його головна пристрасть протягом усього року.

Шон якось зустрічався з Террі. У свої чотирнадцять хлопець був справжній велетень, і Шон навіть уявити собі не міг, яким він стане через два роки, якого холоду наганятиме на інших підлітків, коли мчатиме по кризі на шаленій швидкості.

Вайті доглядав Террі, адже його дружина відмовилася від сина. Вона покинула їх обох кілька років тому заради адвоката, фахівця з цивільного права, що його, як чув Вайті, згодом звинуватили й судили за привласнення коштів. Проте вона залишилася з тим адвокатом — принаймні таке чув Шон, — зберігши з Вайті дружні взаємини. Іноді, коли він щось розповідав про неї, ви мусили нагадувати собі, що вони розлучені.

Шон також мусив нагадати собі про це, коли вони увійшли до вітальні й побачили розкидану долі систему «Сеґа». Вайті розстебнув сорочку й промовив:

— Сюзанна каже, що ми тут улаштували справжній барліг. Закочує очі. Ти знаєш, я думаю, вона насправді трохи ревнує. Вип’єш пива чи чогось іншого?

Шон пригадав, що Фріл казав про прихильність Вайті до випивки, і уявив, яким поглядом той зустріне Вайті, коли від нього смердітиме, як від діжки з пивом. Утім, знаючи Вайті, Шон міг подумати, що це він випробовує його, адже цими днями всі дивилися на Шона з підозрою.

— Принеси мені води, — сказав Шон. — Або кока-коли.

— Молодець, — сказав, усміхаючись, Вайті, неначе й справді випробовував Шона, а проте Шон таки побачив потребу випити в очах співрозмовника та в тому, як його язик доторкався до куточків рота. — Зараз принесу дві кока-коли.

Вайті повернувся з кухні із двома склянками газованої води й подав одну Шонові. Далі пішов у невеличку ванну кімнату, що була біля вітальні, й було чути, як він стягує з себе сорочку та обливається водою.

— Щось наша справа набуває хаотичного вигляду, — гукнув він із ванної. — Тобі так не здається?

— Трохи здається, — визнав Шон.

— Алібі Фоллов та О’Доннела здаються цілком надійними.

— Але це не означає, що вони не могли найняти когось, — сказав Шон.

— Згоден. То ти схиляєшся до цієї думки?

— Насправді, ні. Вона надто заплутує справу.

— Тоді надто не захоплюйся нею.

— Нам треба ще раз поговорити з тим Гаррісом. Адже він не має алібі. Але, чоловіче, я не вірю, що це справа його рук. Надто він порядний хлопець.

— Але мотив можливий, — сказав Шон. — Зваж хоча б на те, що він усе більше ревнував її до О’Доннела.

Вайті вийшов із ванної, утираючи обличчя рушником. На його білому животі зміївся червоний шрам від одного ребра до протилежного.

— То як нам бути щодо цього хлопця? — сказав він, ідучи до спальні.

Шон вийшов у коридор.

— Я підозри на нього не маю, але перевірити треба.

— Залишаються також батько та її непутящі дядьки, але я вже доручив хлопцям поговорити із сусідами. Якихось ускладнень із цього боку не бачу.

Шон прихилився до стіни й ковтнув трохи своєї кока-коли.

— Сержанте, якщо все сталося випадково, я думаю…

— Тож виклади мені свої думки. — Вайті повернувся в коридор із накинутою на плечі чистою сорочкою. — Старенька Прайор, — промовив він і почав застібати ґудзики, — не чула, щоби хтось там зойкнув.

— Вона почула постріл.

— Ми вважаємо, що то був постріл. Хоча, схоже, ми маємо слушність. Але крик вона не почула.

— Можливо, дівчина Маркус була надто заклопотана тим, щоб ударити нападника дверцятами й кинутися навтіки.

— Припустімо, що так. Але коли