Містична річка - Денніс Ліхейн

— Я це візьму до уваги. Неодмінно візьму. Але гангстерська активність у цій місцевості постійно знижується. Тому ми припустимо, що злочинців було двоє, і це повертає нас до можливості замовного вбивства.

— Гаразд.

— Але якщо так сталося — а на початку цього обговорення ми погодилися, що постріл був одиночний і з деякої відстані, — тоді другий стрілець мав вистрелити тієї миті, коли Кетрін Маркус ударила його партнера дверцятами. Це має сенс лише в тому разі, коли стріляв один, а його жертвою стала опанована панікою п’яна жінка, мабуть, ослабла від утрати крові, неспроможна мислити ясно й до того ж вельми нещаслива.

— Але не оминайте увагою мою версію, — гірко всміхнувшись, завважила Меґґі Мейсон і втупила очі у стіл.

— Гаразд, — сказав Вайті. — Я на все ладен погодитися тепер. Припустімо, вона знала свого вбивцю. Окей. Але кожного, хто мав бодай найменший мотив її усунути, довелося обминути увагою. Що довше ми працюємо над цією справою, то більше вбивство здається випадковим. Дощ зруйнував дві третини потрібних нам слідів, дівчина Маркус не мала бодай одного заклятого ворога, не мала фінансових таємниць, не мала наркотичної залежності, не була вона й свідком жодного з відомих злочинів. Її смерть, як ми можемо тепер стверджувати, нікому не дала вигоди.

— Крім О’Доннела, — промовив Берк, — який не хотів, щоб вона покинула місто.

— Крім нього, — погодився Вайті. — Але в нього залізне алібі, а на замовне вбивство це не схоже. То хто ж залишається її ворогом? Та ніхто.

— А проте вона мертва, — сказав Фріл.

— А проте вона мертва, — погодився Вайті. — Тому я й думаю, що вбивство було випадковим. Якщо ні гроші, ні кохання, ні ненависть не є можливими мотивами, то вам залишається небагато. Вам залишається паскудний бевзь, що шукає свої жертви в інтернеті, або ще якийсь йолоп.

Фріл підняв брови.

Шайра Розентал утрутилася до розмови:

— Ми вже розглянули такі можливості, сер. Поки що жодних результатів.

— Отже, ви не знаєте, кого ви шукаєте, — сказав зрештою Фріл.

— Так воно і є, — відповів Вайті. — Ми шукаємо чоловіка з рушницею. О, мало не забув. І з палицею.

18

Слова, які він колись знав

Залишивши Дейва на ґанку й відчувши, що його обличчя й очі знову стали сухими, Джиммі вдруге за день прийняв душ. Він і далі відчував у собі потребу плакати. Це бажання надималося в його грудях, наче балон, аж поки йому стало важко дихати.

Він пішов у душ тому, що хотів бути на самоті, коли це бажання прорветься з нього потоками, а не кількома краплями, які скотилися в нього по щоках на ґанку. Він боявся перетворитися на тремтливу калюжу, плакати й ридати так, як він плакав і ридав у темряві своєї кімнати малим хлопчиком, переконаний, що, народжуючи його, мати мало не померла, й тому батько його зненавидів.

У ду´ші він відчув, як знов його охоплює смуток, знайомий ще з материнського лона, де він немов остерігав його: трагедія маячить десь у майбутньому, трагедія тяжка, як цементні блоки. Так неначе янгол повідомляв малюка, яким буде його майбутнє. З утроби матері Джиммі вийшов з янголовими словами, які зберігалися десь на споді його свідомості, але ніколи не з’являлися на вустах.

Джиммі підняв голову — бризки з душу залили йому очі. Він сказав, нічого не говорячи: «В душі´ я знаю, що посприяв смерті своєї дитини. Я це відчуваю. Але не знаю, як це сталося».

І спокійний голос промовив:

Потім довідаєшся.

Скажи мені.

Не скажу.

Будь ти проклятий.

Я не все сказав.

О.

Знання прийде.

І я прокляну себе?

Це вже як ти захочеш.

Джиммі опустив голову й подумав про Дейва, який бачив Кейті незадовго до того, як вона померла. Кейті, живу й п’яну, яка танцювала. Танцювала й була щаслива.

Саме це знання — що хтось інший, а не Джиммі, бачив живу Кейті пізніше, аніж її бачив Джиммі, — дозволило йому вперше заплакати.

Востаннє Джиммі бачив Кейті тоді, коли вона покинула крамницю в кінці своєї суботньої зміни. Було п’ять хвилин на п’яту: Джиммі розмовляв з постачальником і робив замовлення, тому був геть неуважний, коли Кейті нахилилася поцілувати його в щоку й сказала: «Бувай, тату». «Бувай», — відповів він і поглянув, як вона виходить із задньої кімнати.

Ні-ні. Це нісенітниця. Він не подивився, як вона виходить. Він чув, як вона виходить, але його погляд був на аркуші замовлення, що лежав перед ним на столі.

Тож її останній образ був краєчком її обличчя, коли вона відтулила свої губи від його щоки й промовила: «Бувай, тату».

Джиммі зрозумів, що це «бувай» було останньою хвилиною того вечора й останньою хвилиною її життя — це ніби вдарило його ножем у груди. Якби він був там, якби він міг провести з нею трохи більше часу того вечора, можливо, він зберіг би її пізніший образ.

Але він його не зберіг. Його зберіг Дейв. І Даяна та Ів. І вбивця Кейті.

Якщо тобі судилося померти, думав Джиммі, якщо такі події передбачені наперед, то я хотів би, щоб ти померла, дивлячись мені в обличчя. Кейті, мені було б боляче дивитись, як ти помираєш, але принаймні я знав би, що ти почуваєшся не такою самотньою, дивлячись мені у вічі.

Я люблю тебе. Я дуже тебе люблю. Я люблю тебе насправді більше, ніж я любив твою матір, більше, аніж я люблю твоїх сестер, більше, ніж я люблю Аннабет, нехай простить мені Бог. А люблю я їх глибоко, але тебе я люблю найбільше, бо, коли я повернувся з в’язниці й сидів із тобою на кухні, ми були двома останніми людьми на землі. Забутими й нікому не потрібними. І ми обоє були налякані, збентежені й такі невимовно самотні. Але ми піднялися з тієї ями, хіба ні? Ми перетворили свої життя на щось пристойне, тож перестали боятися, перестали почуватися самотніми. І я не зробив би цього без тебе. Не зміг би. Я не такий сильний.

Ти могла б стати чудовою жінкою. А може, й прекрасною дружиною. Чудом материнства. Ти була моїм другом, Кейті. Ти бачила мій страх, але ти від мене не втекла. Я люблю тебе більше за життя. І твоя відсутність стане для