Помста професора Моріарті - Джон Едмунд Гарднер

У кімнаті, яку щойно залишив Сегорбе, всі почули сильний вибух, посхоплювалися з місць і поблідли. Всі, крім Моріарті.

— Царю небесний! — прошепотів Шляйфштайн.

Санчіонаре перехрестився.

— Ірландські терористи? — тремтячим голосом запитав Гризомбр.

— Гадаю, ні, — спокійно відповів Моріарті. — Уявіть собі, цей маленький вибух — моя робота. Пом'янімо небіжчика Естебана, що сам поїхав екіпажем на кладовище.

— Ви його… — скинув очі Гризомбр.

— Коли суспільству нині що й потрібно, то це дисципліна, — не підвищуючи голосу, відказав професор. — Добре запам'ятайте мої слова, і, не маючи іншого вибору, змиріться. Скажіть мені, Жане, як би ви вчинили на моєму місці?

— Мабуть, так само, як ви оце вчинили з Сегорбе, — переступаючи з ноги на ногу, відповів Гризомбр.

— Гаразд. А ви, Джі-Джі?

— Вчинив би так само, — похмуро кивнув Санчіонаре. — Ви були милосердні до нас, професоре. Я був би рішучіший.

— Вільгельме, а ви?

— Я б теж усіх знищив, зі злості й з бажання помститися, пане професоре.

— Отже, щоб ви не вважали мене слабкодухим, я показав вам, що могло спіткати вас усіх, коли б ви не зрозуміли переваги нового об'єднання під моїм началом. А тепер, панове, гадаю, нам час полишити цей будинок. Незабаром ми всі роз'їдемося по домівках, а ще треба детально обговорити наші плани.

Увечері професор сидів напроти Селлі Годжес біля каміна на Алберт-сквері.

— В тебе такий вираз, наче ти ковтнув чогось кислого, — посміхнулася Селлі.

— Клопоти, клопоти… — Моріарті мовив це майже сам до себе, дивлячись у камін, немов намагався розгледіти серед жару чиїсь обличчя й постаті.

Селлі зручніше вмостилась у кріслі й поклала ноги на оббитий шкірою стілець.

— Хоч би швидше все це скінчилося, — зітхнула вона, погладжуючи свій роздутий живіт.

— Атож… — Моріарті пробував думками десь далеко.

Збагнувши це, Селлі Годжес насупилась, біля очей з'явилися маленькі зморшечки. Вона надула губи, посміхнулася й знову взялась до підрахунку прибутків од своїх двох «закладів». Цього тижня вони відчутно поповнили скарбницю Моріарті. Дівчата працювали день і ніч.

Професор тасував колоду. Він знімав карти однією рукою, міняв масті й кольори, проводячи долонею то знизу колоди, то зверху, але думав зовсім про інше. На мить йому навіть уявилося перекошене від передсмертного жаху обличчя Сегорбе.

Щойно професор перекреслив навскоси сторінку із записами про цього іспанця. Закрито ще один рахунок, залишивсь останній. Помста — солодша за мед. Професор усміхнувся, дивлячись на полум'я. Виконання планів помсти давало йому величезне задоволення. Шляйфштайн упіймався на спробі пограбування. Гризомбр — на викраденні шедевру мистецтва. Надто допитливий шотландець Кроу порушив подружню вірність, утратив голову й роботу. Санчіонаре також підвела хтивість, але цього разу з добрим домішком захланності. Сегорбе — мертвий. Лишився Холмс, але й він у лещатах. Після Холмса можна почати знову. Він, Моріарті, вже відчуває свою владу. Жодного значного пограбування в Європі, жодної крадіжки зі зломом, жодного великого шахрайства чи «порядного» обману — без його відома. Він контролюватиме все — пальці карманника, ноги повії, руки зломщика, погрози шантажиста.

Все це буде повсюди, як уже стало в Лондоні. Але поки що залишився Шерлок Холмс… З яскравого полум'я шугали маленькі іскринки, які на тлі вкритої кіптявою задньої стінки каміна здавалися червоними зірочками в чорній порожнечі. Голова Джеймса Моріарті по-зміїному захиталася. Він думав про Холмса.

За чотири дні до цього Боб Ноб та Ембер ішли брукованою вулицею старого кварталу в Аннесі. Навколо — спокій. Поряд — тихе озеро, за ним — Савойські гори. Чоловіки, немов прогулюючись, ішли до пансіону «Дюлон», що розташувався на березі озера, у віддаленому куточку міста, біля дороги до села Ментон-Сен-Бернар. Не поспішаючи підійшли до гарного будинку з чепурними віконницями та широкими балконами, на яких не видко було гостей. Сезон в Аннесі ще не розпочався.

Насправді ж, ті двоє ретельно розрахували час, щоб прийти до пансіону незадовго до п'ятої, коли жінки, як вони знали, готуються до надвечірньої прогулянки.

— Найкраще піти до неї в цей час, — сказав Боб Ноб, коли вони отримали професорову телеграму. Ембер погодивсь. Він ладен був погодитися на що завгодно, так набридла йому роль спостерігача в цьому незнайомому французькому місті.

Після напруженого життя, яке ці злочинці провадили в Лондоні, їм справді було нецікаво стежити за розміреним побутом мешканки невеликого пансіону.

Але, усвідомлюючи, що від них може багато залежати, вони скрупульозно виконували вказівки професора Моріарті й щодня доповідали йому про кожен крок тієї жінки.

Це не завадило їм, нарікаючи на нудьгу, робити припущення, як жінка сприйме листа, що його, за вказівкою Моріарті, вони тримали в себе до певного часу, а тепер оце несли їй.

Увійшовши парадними дверима до пансіону «Дюлон», Ембер і Боб опинились у звичайному, на перший погляд, вестибюлі приватного будинку. Та коли очі звикли до тьмавого освітлення всередині, обидва помітили в стіні невелике зачинене віконце, а під ним — кнопку мідного пружинного дзвоника з ретельно виписаним проханням до відвідувачів: при потребі — дзвонити.

Боб натиснув на кнопку грубим великим пальцем, і гучний звук пролунав у порожньому вестибюлі.

За якусь мить віконце відчинилось, і в ньому з'явилася сива голова жвавого гостроокого чоловіка. Було видно, що він почувається тут вельми впевнено, по-хазяйському.

— Ви говорите англійською мовою? — чемно запитав Ноб.

— Вам потрібні кімнати? — запитанням відповів йому господар пансіону.

— Ні, сер, ми хотіли б побачити одну з ваших постійних мешканок, місіс Ірену Нортон.

— Почекайте. Піду дізнаюся, чи вона вдома. Як мені про вас доповісти?

— Друзі з Англії. Наші прізвища їй нічого не скажуть.

Господар коротко кивнув і зачинив віконце. За три хвилини