Маска - Володимир Лис

раптом, вражений до глибини душі, розуміє, що перед ним його таємнича незнайомка. Він хотів було підійти до неї, привітатися, представитися, але щось його зупинило. Довго звучить у ньому її голос, він уявляється то співом пташки, то посвистом вітру, то мелодією флейти і т. д., і т. ін. Герой приходить у будинок, де зупинився, і намагається відтворити цей чарівний голос, повторюючи і так, і так почуті слова з наказу, який дама віддавала своєму слузі. І раптом це йому вдається. Він чує, як його вуста озиваються голосом незнайомки. Відповідає їй. Починає розмовляти сам із собою.

«— Що це, хвороба? — запитав я сам себе. Мої розмови, моє відчуття голосу, навіть присутности незнайомки спершу мене досить злякали.

— То що ж це? — знову запитав я.

І сам собі відповів:

— Ні, це не хвороба, це — кохання».

Так, це було кохання. Свої страждання, нові марні пошуки коханої герой-автор «Оповідань невідомого» описує у третій новелі — «Тінь». Варто сказати, сентиментально-занудній, звісно, як на суб’єктивно читацький чи читацько-письменницький погляд людини кінця двадцятого століття. Лише наприкінці «Тіні» герой нарешті дізнається, що предмет його зітхань і мук — графиня Л.

Четверте оповідання — «Сукня для балу». Герой оповідання дізнається, що графиня Л. замовила собі для балу, який мав відбутися в одному з аристократичних палаців Відня, нову розкішну сукню. Він, бідолашний, їде у модне ательє, де шиють цю сукню, підкуповує власника ательє, зізнавшись йому, як виявилося, не позбавленому сентиментів, вже старому євреєві, що закоханий у графиню. І той, хоч попередньо позітхав і повагався, та коли у його долоню ліг доволі значний папірець із певною сумою, дозволяє герою вдавати із себе слугу. Під виглядом слуги герой оповідання і привозить сукню графині Л. у її дім. Служниці графині він каже, що його господар велів йому повідомити про результати цієї примірки — чи буде задоволена графиня. Він чекає «із сердечним трепетом» в указаній йому кімнаті, і коли графиня, нарешті, виходить у цій чудовій пишній рожевій сукні з відкритими високими, як пише автор «Оповідань», атласними грудьми — наш герой буквально вражений.

«Мені здалося на якусь мить, що мене напав правець або ж я став стовпом соляним посеред пустелі. Я подумав, що не зможу вимовити й слова, хоч би що мені сказала ця прекрасна жінка.

— Перекажи своєму хазяїну, що я дуже задоволена його роботою, — сказала тим часом графиня.

— Гаразд, я перекажу, — тихо, голосом, який уже зірвався на фальцет, відповів я.

— Тоді — йди, — сказала графиня, і я відчув, що вона насолоджується моїм збентеженням.

Але я стояв, не маючи сил рушити з місця. Що мені робити? Невже ця богиня зараз зникне з-перед моїх очей, можливо, назавжди? Що з того, що я знаю, хто вона? Як я потім посмію розкрити її таємницю і розповісти про це їй самій?

— Чого ж ти стоїш? — спитала графиня. — Чи ти привіз і рахунок від свого господаря?

— Ні, — сказав я і відчув, як тремтить мій голос. — Рахунок буде завтра.

— Тоді йди ж, — сказала графиня, вже відверто насолоджуючись моїм потрясінням.

— Гаразд, — сказав я і знову не зрушив з місця.

— Ти хочеш нагороди? — запитала вона.

— Ні, — поспішно запевнив я і раптом, осмілівши, сказав: — Я хочу бути вашим слугою».

Судячи з цього оповідання, вродливий помічник кравця справив певне враження на графиню Л. Сприяв цьому і його закоханий, водночас майже магнетичний погляд.

«— Я подумаю, — сказала графиня, — взагалі-то мені слуги потрібні. Приходь завтра в цю саму пору. Але до того часу ти повинен звільнитися від свого господаря.

— Гаразд, — тихо сказав я.

— Тільки знай — я ще нічого не вирішила, — засміялася графиня.

— Я прийду, — прошепотів я.

— Ну що ж, приходь, — засміялася графиня, повернулася і пішла, шурхочучи своєю чудовою сукнею.

Я уклонився вже навздогін і мовчки вийшов. Тільки серце моє тріпотіло спійманим птахом».

Насправді ж, звичайно, птахом, якого уміло зловили, була графиня Л. Але й вона виявилася жінкою з фантазією. Що було далі, автор «Оповідань невідомого» (читай — Прокіп Марушко) розповідає у третьому оповіданні — «Слуга». Отож, з'явившись наступного дня, безіменний герой оповідань довго чекав, доки його прийняли. І тут графиня, яка з'явилася у всьому своєму блиску, сказала, що бере його слугою. Герой, звісно, згоден на все. Але графиня засміялася і сказала, що він ще не знає повністю її умов.

«— Я згоден на все, — сказав я, не приховуючи закоханости у своєму погляді.

— Що ж, коли так, то ось тобі мої умови, — сказала графиня. — Ти стаєш моїм кріпаком, повністю моєю власністю. Адже ти зараз не кріпак?

— Ні, — сказав я. — Я маю документ підмайстра.

— Ну, а тепер станеш кріпаком. — Графиня дивилася на мене вже трохи зневажливо. — І друге — ти підписуєш документ, який дозволяє мені використовувати тебе, як я захочу. І робити з тобою, що я захочу.

— Ви так бажаєте? — сказав я ще тихіше, не посмівши підвести на графиню погляд.

— Бажаю. Сподіваюся, тепер ти не хочеш бути моїм слугою? — запитала графиня, виклично подивившись на мене, і це вже був не виклик аристократки простолюдинові, а швидше жінки — чоловіку».

Звичайно, вона не знала, з ким має справу. Прокіп Марушко, природно, підняв кинуту йому ніжною графською ручкою рукавичку. По суті, він під іменем Фріца Буеркена продав себе у рабство, зате вже наступного вечора побачив свою нову пані, коли вона лежала в ліжку. Щоправда, цього разу вона знову ж таки зневажливо пояснила йому, як треба вранці подавати їй у постіль каву. Але, звісно, новий слуга помітив, що вона не лише насолоджується своєю владою над ним, а й мимоволі милується ставною поставою і вродою нового слуги.

4

Шосте оповідання — «Примхи графині Л.» — цікаве лише тим, що показує, як насолоджувалася графиня своєю владою над новим слугою, змушуючи його вдовольняти свої забаганки. Вона справді примхливо викликала його по кілька разів до себе, змушувала червоніти і бити посуд, який він ніс на таці, наказувала суворо карати його. Вона брала його із собою на прогулянки. Дізнавшись, що він навчений грамоті, змушувала читати вголос уривки з тодішніх сентиментальних романів. Звичайно, «слуга» кинув у бій весь арсенал доступних йому засобів спокуси — від ніжних, крадькома кинутих захоплених поглядів, до гри м'язами і навіть, кажучи сучасною мовою, до ерекції, що нібито несамохіть виникала у найнепідходящі моменти. І врешті-решт спокусник Прокіп добився того, чого бажав. Це сталося в одному із затишних віденських гаїв, коли на деревах розпукувалися клейкі,