Маска - Володимир Лис
— Впізнаєте? — спитав Естерхазі.
— Здається, так, — відповів Слєпньов.
— Колишній граф Войцицький, — сказав Естерхазі буденно. — А тепер — просто мій лакей Юзеф.
Слєпньов дивився, як лакей Юзеф розставляє тарілки, і відчув, як сам немов провалюється в безодню, яка розверзлася просто перед ним. Лише ніхто цього не бачить.
Безодня глибшала від спокійного, трохи іронічного погляду господаря, який просто знайомив гостя з лакеєм, дозволяючи собі маленьку аристократичну примху.
— До речі, Юзефе, — сказав Естерхазі, — цей чоловік — колишній таємний агент із Петербурга. Він зовсім недавно бачив графиню Ядвігу. І може потвердити, що вона жива-здорова. Спитай його сам, я дозволяю.
— Це правда? — тихо спитав лакей.
— Так.
Того вечора самовладання ледь не покинуло Василя Петровича. Він пив і їв, відповідав на запитання господаря про своє минуле і раптом явно, цілком зримо побачив себе зовсім маленьким на батьківському хуторі Левчинці. Ось він виходить за ворота і вперше бачить дорогу в широкий, неозорий світ. Перед ним лежить пшеничне поле, схоже на густий, непрохідний ліс. Але як воно манить до себе…
— Васильку, де ти, Васильку? — чує він мамин голос.
«Як би мені хотілося стати цим маленьким хлопчиком!» — думає Слєпньов і повертається до реальности.
Лакей-граф міняє йому тарілку. Рухи у нього умілі і добре розраховані, обличчя застигле, на ньому годі щось прочитати. Це догідливе обличчя лакея, хоч незвично витончене і благородне.
— Ваше здоров’я, — піднімає фужер уявний граф Естерхазі.
Слєпньов уже майже переконаний — і це не його справжнє обличчя. Найвірогідніше, це друга і не остання маска. Не остання? Він дивується несподіваній думці, він ще не знає, що знаходиться зовсім поряд від істини. Раптом йому здається, а може, ще не все втрачено, може, йому все ж таки не доведеться служити цьому страшному, хоч і розумному чоловікові? Може, є якийсь вихід? Який? Йому невідомо. Він знає одне — треба жити і боротися. Боротися хоча б заради… А втім, якщо доведеться пристати на умови (а іншого виходу в нього справді немає) цього страшного, дивного, безумовно, непересічного, а може, і геніального чоловіка, що ж… Чи не все одно, де жити у власному маєтку… На батьківщині чи десь там, як він казав — в Австрії, Німеччині, Італії…
«Ні, не все одно», — раптом розуміє Василь Слєпньов і вкотре до болю в щелепах стискує зуби.
XII. Європейські маски Прокопа
1
Це була подорож кількома країнами. Подорож багатого угорського феодала графа Естерхазі. Зі слугами й охороною. Він їхав, звісно, не криючись, відверто, розкошуючи. У Будапешті у графа були якісь справи, зустрічі з іншими, рівними йому угорськими вельможами. Далі відвідали Відень, де граф побував із візитом у знайомої високоповажної дами, а разом із нею — у Віденській опері.
— Шкода, що вже помер Моцарт, — сказав він після вистави, уже в готелі, де зупинився. — Ніхто не вмів диригувати так, як він.
Його слова адресувалися Василеві Слєпньову, котрий їхав разом із ним в екіпажі на правах особистого слуги. За дні мандрівки Василь Петрович чимало-таки почув цікавого, дуже вже цікавого для себе. Бо дорогою Естерхазі-Кульчинський багато розказував.
— Ви, вважайте, єдиний, кому я це розповідаю, — кілька разів наголосив граф.
Він не раз запитував себе — навіщо ця людина розповідає про своє дитинство і юність, про свої численні пригоди, про те, хто він насправді. І якось після чергового монологу, дивлячись за вікно карети, за яким миготіли придорожні дерева, зрозумів: навіть цьому страшному чоловікові потрібно було, виявляється, вилити душу. Адже нікому з найближчого оточення, ні, тим більше, так званим друзям зі шляхтичів Марушко-Кульчинський-Естерхазі відкритися не міг. З другого боку, своєю сповіддю він ще більше прив’язував Слєпньова до себе, прозоро натякав на те, що вони відтепер нерозлучні, що нікуди новому партнерові не дітися.
Василь Петрович це розумів і сам. Обставини складалися так, що, крім цієї людини, він нікому не був потрібен, та й поза своїм оточенням він — ніхто, навіть якби його не вбили за спробу втекти, а покинули в якомусь населеному пункті Європи. Щоправда, була обставина, збагнути яку він не міг. Напередодні від’їзду він став свідком розмови графа Естерхазі з людиною, яку не міг не впізнати. Це був той, хто називав себе ротмістром Кругловим. Ні, він не міг помилитися, обізнатися, адже надто вже добре його запам’ятав. Точніше, він чув тільки уривки розмови, з якої зрозумів, що Круглов повертається до Росії, щоб напасти на якогось багатого купця Гжесов’яка, а Естерхазі рухатиметься на захід.
Слєпньов раптом відчув себе майже у звичній ролі — шпигуна, розвідника у стані ворога. Якщо людина в помаранчевій масці має намір все-таки повернутися у межі Російської імперії, то, може, і в нього є шанс повернутися разом із ним, чому б ні?
Отож за дорогу Слєпньов дізнався дуже і дуже багато. Постарався все запам’ятати. А диви, що-небудь згодиться… Як згодом виявилося, він цього разу не помилився. Але куди вони їдуть і навіщо? Три тижні після їхнього виїзду з Відня, і відповідь з’явилася сама собою. Вони покинули власне Австрію і їхали вздовж гір південної Богемії. У лісі, який починався за довгою лисою горою, екіпаж і його ескорт зупинилися біля невеликого, схожого на будиночок лісника помешкання. Назустріч їм вийшов чоловік років сорока, зодягнутий у червоний камзол, і про щось заговорив із графом.
— Тут у нас щось на зразок перевалки, — сказав уже по-російському Естерхазі, повертаючись до Слєпньова. — Цей ліс і будиночок років п’ятнадцять тому один німецький князь купив у місцевого барона. Заїхав погостювати, і так йому цей ліс сподобався, що він його купив за доволі пристойну суму. Тепер це такий собі, уявіть, острівок князівства Анхельст-Пфальц у південно-західній Богемії. Ви чули коли-небудь про князівство Анхельст-Пфальц?
— Ні, — чесно відповів Василь Петрович.
— А вам же судилося в ньому побувати, — сказав граф. — Князівство це досить невеличке, столиця Плацфельг, містечко Нойбертштадт та ще двоє містечок. Ну, ще півтора десятка сіл. Останнім часом сусідній Великий Пфальц, виявляє до князівства підвищений інтерес. Цікавляться сусідоньки. Як
