Кінець світу в Бреслау - Марек Краєвський

— Отже, ви прокинулися, Мокку. Ви спали двадцять годин. Раніше іще довше. Цілий тиждень у сплячці. Ви можете говорити?

Мокк ствердно ворухнув головою й зрозумів, що вона стирчить у чомусь жорсткому. Далі він відчув пекучий біль, що розтинав йому шкіру на підборідді. Він заплющив очі й намагався перечекати цей потік болю.

— Ви доволі сильно й глибоко обдерли шкіру, — Мокк почув скрипучий Мюльгаузів голос. — Пряжка від паска розкроїла вам підборіддя. Окрім того, у вас тріснув шийний хребець. Вам одягли корсет, аби ви не рухались. От і все. Це минеться, — у голосі Мюльгауза відчувалася веселість. — Вітаю з поверненням до цього падолу сліз.

Перед Мокком постали наче в сповільненому темпі події останніх днів: хробак, що вгризається в око група в шевській майстерні, порубаний на шматки Гоннефельдер, пекуча сухість похмілля, зґвалтування Софі, її втеча, безіменна повія з відтятою головою, синя опухлість на волохатій спині радника Ґайссена, слідство, яке він вів разом з директором Гартнером, «забудь про цю шльондру, візьмися-но до роботи, аби не думати про неї», щасливі родини в скромних щасливих будинках, біліє Бреслау, стає білішим від снігу, Asperges me, Domine, hyssopo, et mundabor; lavabis me, et super nivem dealbabor.[48]

— Вас урятував швейцар Університетської бібліотеки, такий собі Йозеф Марон, — вів далі Мюльгауз. — Не захотів стати вашим Хароном, — захихотів він.

— Я забув для нього обола, — Мокк заплющив очі й заснув. Та спав він лише якусь хвилину, протягом якої повільний ритм недавніх подій прискорився. Мокк важко повернувся на бік і хлюпонув блювотинням на синій лікарняний лінолеум.

Бреслау,

понеділок 19 грудня,

друга пополудні

Мокк прокинувся того ж дня й відразу сів на ліжку. Кров вдарила йому в голову, шию пронизав дошкульний біль, а обдерте підборіддя боляче вперлося об жорсткий край корсета. Він упав на подушку й відчув, як струмочки поту спливають його обличчям. Тоді повільно підніс руку, натиснув кнопку біля ліжка й за мить побачив у палаті сестру-черницю.

— Чи цей добродій, що був у мене нині вранці, — прошепотів він, — ще десь тут?

— Він тут уже кілька днів, — черниця скромно опустила погляд. — І не відходить від вас. Хіба що до туалету або покурити. Зараз він прийде. Ще щось?

Мокк хотів заперечно похитати головою, але пригадав собі про тріснутий шийний хребець. Отож він нічого не сказав, а черниця розтанула в білості лікарняного інтер’єру. Замість неї з’явився Мюльгауз, який грів змерзлі долоні об цибух люльки.

— О, ви знову прокинулися! — мовив він. — Сподіваюся, що ви більше не відреагуєте на чергове повернення до дійсності з такою огидою.

— До чого ж тут повертатися? — засопів Мокк, заплющуючи очі.

І перед ним постала зовсім інша картина: ніч, Мюльгауз спить на залізному лікарняному стільці, попіл із цибуха розсипався йому на жилет.

— Дякую вам, пане директоре, — Мокк відкрив очі, — за те, що ви тут, біля мене. Це як чергування біля мерця. Остання шана…

— Атож, я чергую біля вас, — повільно відповів Мюльгауз. — Як ваш друг і ваш начальник. Зрештою, одне не заважає іншому. Начальник хоче, аби ви повернулися на роботу. Друг вірить, що праця вас вилікує.

Мокк глянув на предмет у кутку кімнати. Це був латунний столик із двома поличками. На нижній стояв дзбанок з водою. На верхній — миска. Над мискою висіло дзеркальце. Столик був вигадливо оздоблений візерунком у вигляді скрипкових ключів. Той, хто його виготовив, напевно, був меломаном. На краю миски виднілася піна для гоління із чорними клаптями зголеного заросту. Мокк потер підборіддя й відчув, що воно гладеньке.

— Хто мене тут голить? — прошепотів він.

— Я, — відповів Мюльгауз. — Мені слід було стати перукарем. Із вашим обдертим підборіддям не кожен майстер зміг би впоратися.

— Чому? Чому ви мною так переймаєтеся? Я й так не повернуся. Бо навіщо? — пробурмотів Мокк.

— Ви чекаєте на відповідь начальника чи друга?

— Байдуже.

— Ви повернетеся до роботи й до дружини.

Мокк підвівся, незважаючи на біль, встав і схопився обіруч за корсет, наче збираючись стягти його через голову. Його ноги намагалися намацати черевики, а руки — вивільнитися з рукавів нічної сорочки. За мить він уже не міг змагатися з болем. Упав на ліжко й утупився в Мюльгауза. Той був трохи наляканий поведінкою підлеглого, і пригадав застереження лікаря, що пацієнта не можна дратувати. Тоді вирішив розповісти все.

— Послухайте, Мокку, —