Кінець світу в Бреслау - Марек Краєвський

— Так, — письменник, вочевидь, був чимось занепокоєний. На його обличчі відбилося здивування учня загальної школи, якому звеліли назвати всі основні форми грецького дієслова gignomаі. — Ніхто з ваших людей не стежив за мадам Лебетзайдер? Єдине, що вам про неї відомо, це слова швейцара Цайссманна? Ви дозволили, аби вона спокійнісінько вийшла прогулятися? А може, її вже немає у Вісбадені? Вам не залежить на такій вродливій працівниці? Таж будь-хто готовий був би заставити дружинин посаг, щоб тільки її здобути!

— Любий пане Віландте, — усміхнувся фон Штітенкротт. — Чи не закохалися ви, бува, у мадам Лебетзайдер і тому боїтеся, що більше її не побачите? — він витяг зі скриньки, зробленої з чорного дерева, сигару, обрізав її щипчиками і посунув скриньку по блискучій стільниці в бік Віландта. — Якби я був таким дурнем, за якого ви мене маєте, то не був би директором казино вже понад двадцять років. Я скажу вам дещо дуже цікаве, — фон Штітенкротт уважно глянув на письменника, який дав слово честі, притиснувши руку до серця. — В угоді, яку підписали ця шльондра та її альфонс, чітко написано, що якщо вона звідси дремене, на мене працюватиме цей режисер з погорілого театру. А за ним весь час стежать мої люди. Я його з рук не випущу…

— То й що? — Віландт голосно засміявся, подумки занотовуючи мовні метаморфози фон Штітенкротта, який з галантного завсідника салонів, що розсипає чужомовні цитати, перетворюється на вульгарного мугиря. — Голий фон Фінкль лягатиме на рулетковий стіл і пересуватиме лопаткою стосики жетонів? Гідний заступник мадам Лебетзайдер!

— Послухай, єдине, що об’єднуватиме цих двох, це праця в таємному казино. Цей жидок заробить для мене більше, аніж його дама.

— Як голий круп’є? — знову спитав Віландт. Він споважнів і не образився, почувши шепіт фон Штітенкротта:

— Як мій шулер, дурню.

Вісбаден,

п'ятниця 16 грудня,

пів на десяту вечора

Фон Штітенкротт і Віландт йшли коридором до Влоссокового номера. Вони були без пальт і капелюхів, хоча готель «Нассауер Гоф» знаходився на другому боці вулиці. За ними, ритмічно колихаючи животами, йшли череваті охоронці й трюхикав швейцар Цайссманн. Хмара сигарного диму потрапляла у відкриті роти охоронців, сповиваючи голову Цайсманна, який продовжував труситися.

— Зараз ти побачиш, — від сигари фон Штітенкротта відпав стовпчик попелу й полетів на червону килимову доріжку, — що я роблю із сучими синами, які не повертають мені боргів.

Вони зупинилися під дверима номера й фон Штітенкротт кілька разів грюкнув у них кулаком. Двері розчинилися. Директор і письменник увійшли до кімнати. На підлозі на животах лежали Влоссок і Кнюфер, а їхні синюваті обличчя були спрямовані на прибулих. Розплющені очі заливали більма, а напружені кадики замалим не розривали шкіру горлянок.

— Scheisse,[47] хтось поскручував їм голови на сто вісімдесят градусів, — буркнув один з охоронців.

Фон Штітенкротт підійшов до трупа Кнюфера й повернув його на спину. Важка голова крутнулася навколо на тонкій мотузці шиї. Фон Штітенкротт сягнув до внутрішньої кишені смокінга небіжчика й витяг сувій банкнот.

— Що ви робите? — вигукнув Віландт. — Не можна нічого рухати, треба викликати поліцію.

— То я маю не брати моїх грошей? — директор загасив сигару в соусі, що плавав ув одній з тарілок на столі. — Решта — справа поліції й ваша. Атож, ваша… — фон Штітенкротт поплескав Віландта по пухкій щоці. — Бачите, пане, у моєму казино тем для письменників ніколи не бракує.

— А що це в них у роті? — спитав один з охоронців, схилившись над трупами.

— Якісь сторінки, — відповів другий. — Схоже на сторінки з календаря.

На Бреслау лягали важкі сірі хмари, з яких сипалися липкі снігові пластівці. Віктор Ціш, помічник адміністратора лікарні св. Юрія на Мельгасе, зняв штивного кашкета, помахав ним перед собою, розстібнув шинель і сперся на лопату для відгортання снігу. Ціш був натурою задумливою і понад усе любив хвилини роздумів, які приходили до нього зненацька, наказуючи припинити роботу й замислитися над навколишнім світом та його мешканцями. Цішеві здавалося, що він проникає поглядом крізь стіни будинків на Мельґасе й бачить їхніх пожильців. Ось перукар Слотош важко прокидається і з жалем покидає безпечні перини, занурює голову в мисці з холодною водою, пригладжує волосся й підкручує вуса, а тоді спускається до своєї перукарні на розі біля бюро реєстрації актів громадянського стану. Кравцева, пані Відеманн, висунувши з-під нічної сорочки ніжку, посуває нею повного нічного горщика у бік старої служниці, яка натоптує дровами кухонну піч. За мить униз зійде шинкар Шольц і лаятиме сторожа Ганушку, що той не відгорнув сніг із тротуару перед його шинком. Сторож не очищає від снігу вивіску шинку, бо саме розрубує лопатою старі снігові брили й проганяє бездомного собаку, який у пошуках їжі пхає морду в підвальне віконце й намагається зіп’ятися передніми лапами на краї відер з попелом, що їх сторож виставив на вулицю. Ціш дивиться вгору, у бік лікарні, й бачить бородатого елегантного добродія, який відчиняє вікно. Ціш майже відчуває пахощі тютюну «Австрія»,