Кінець світу в Бреслау - Марек Краєвський
Мюльгауз глянув на Мокка, а тоді на своїх підлеглих, які з радістю покидали бібліотечно-монастирські катакомби. Коли відгомін їхніх кроків віддалився в бік сходів, він схилився до Мокка:
— Самогубці не божевільні й зазвичай мають рацію, — мовив він і вийшов зі сховища.
Бреслау,
понеділок 19 грудня,
п’ята година пополудні
Листки пальм у кабінеті Гартнера легенько ворушилися в повівах сигарного диму. Директор бібліотеки й закутий у хірургічний корсет поліцейський мовчали, дивлячись, як помічник і Майнерер приносять зі сховища купи книжок і каталожних карток та складають їх на секретері й письмовому столі директора.
— Дякую вам, Майнерере, — Мокк перервав мовчанку. — Сьогодні ви вже вільні. Але від завтра на вас чекає старе завдання…
— Не можна було відразу зустрітися тут? — Майнерер з гуркотом поставив на столі велику коробку з копіями каталожних карток. — Тут що, погані умови для наради? Треба було спускатися в підвал? І чому лише я з-поміж усіх колег мушу тягати це все? Я що, носій якийсь?
Мокк дивився на свого підлеглого. Біль пронизував шию, свердлив між лопатками. Він не міг проковтнути слину або ворухнути головою. Єдине, що він міг зробити, це продовжувати вдивлятися в маленькі Майнерерові очі, а після того, як той вийшов, подзвонити Гербертові Домаґаллі й запропонувати йому нового працівника комісії в справах моралі — молодого, амбіційного Ґустава Майнерера.
— Ми повинні були зустрітися там, — прошепотів Мокк і відчув, що видасться Майнерерові занадто зарозумілим. Він одразу змінив тон. — А тепер заткнись і марш додому… Оскільки латини ти не знаєш, твоя допомога при читанні «Antiquitates Silesiacae» дасть небагато. Все. Adieu![49]
— У свою чергу, — Гартнер встав, заклавши руки за спиною й зачинив двері за Майнерером, який вийшов не прощаючись, — я хотів вас запитати про те саме, пане раднику. Чому ми зустрілися в сховищі?
— У сховищі немає нікого, окрім духів, — Мокк запхав сигару між яснами й щокою, — а вони, навіть якщо й слухали, про що ми говорили й познайомилися з таємницями слідства, не є небезпечними. Це не вони вбили й не вони залишили на місці злочинів листки з календаря… Це зробили люди — історики, ерудити, які можуть докопатися до давніх подій і фактів, ті, які читають старі книжки й хроніки. Таких у бібліотеці чимало. Вчені, а також ваші працівники… Усіх можна підозрювати, й буде краще, коли ніхто не дізнається про нашу розмову…
Мокка страшенно втомила довга розмова. Він голосно сопів і торкався пальцем обдертої бороди. Відчував, як крізь шкіру прокльовується свіжий заріст.
— Ви ж не думаєте, — Гартнер не міг приховати обурення, — що серед моїх людей хтось може…
— Ми надто довго знайомі, пане директоре. — тихо відповів Мокк. — Не варто вдавати переді мною праведне обурення. Окрім того, з мене досить цієї дискусії… Візьмімося до роботи… Треба зробити список усіх убивств у давньому Бреслау, бо цей фон Орлофф чи якийсь інший прихильник кінця світу може їх наслідувати, і гинутимуть невинні люди…
— Якщо такі ще залишилися в цьому місті, — сухо зауважив Гартнер і подумав про холодну курку під майонезом. Він усівся в кріслі, поправив пенсне й почав читати «Antiquitates Silesiaсае» Бартезія. На столі лежав записник і старанно заструганий олівець. Мокк сів біля секретера й почав читати зміст книжки «Злочинний світ давнього Бреслау» Гаґена. Під гаслом «убивства» були відсилання до кільканадцяти сторінок. Йдучи за першим, він відкрив сто дванадцяту сторінку. Там було описано сцену бійки кількох розбійників, які не могли дійти згоди, ділячи здобич, і закінчили свою суперечку кривавою різаниною в корчмі «Під Зеленим Оленем» на Ройшер-штрасе. Мокк продовжував мандрівку смердючим світом давнього Бреслау: познайомився із чинбарями, що п’яні втопили в Білій Олау мандрівного крамаря, осквернителями кладовищ, що випорожнювалися серед могил, хворими на сифіліс солдатами, що завзято билися на поєдинках в Особовицькому ліску, єврейськими злодіями, які грабували під час ярмарку своїх одноплеменців, польськими селянами, які за порушення нічного спокою опинялися в карцері ратуші, що його звали «пташиною кліткою». Усе це здавалося Моккові невинною забавою, іграшками веселунів, хороводом блазнів. Ніщо не нагадувало залитого більмом ока замурованого музиканта, пошарпаних сухожиль почетвертованого слюсаря, пурпурової спухлої голови повішеного за ногу сенатора чи рівно розрубаної шиї молодої повії. Мокк протер очі й повернувся до змісту. Знеохочений, він водив пальцем по різних гаслах і думав про своє помешкання, у якому він не був уже тиждень. Він вирішив занотувати, що в монографії Гаґена немає нічого корисного для справи. Через філологічні призвичаєння він вирішив записати докладний бібліографічний опис книжки. Простягнув руку до столу Гартнера й узяв перший-ліпший аркуш з величенької купки. То був чистий формуляр Міської бібліотеки, що опинився серед каталожних шухляд. Моккові вистачило одного погляду, щоб відчути вивітрений запах черешневого лікеру, що панував у кімнаті Ґельфрерта. Запах панував тоді скрізь, він просякав навіть тонкий аркушик паперу, що його Елерс тримав пінцетом, коли вони сиділи в машині, обмінюючись першими враженнями від візиту в Ґельфрертовому помешканні.
— Ми знайшли формуляр
