Кінець світу в Бреслау - Марек Краєвський

і будь-який азартний гравець. Відсутність Софі біля столу й голос Мюльгауза у вухах він сприйняв як застереження. Йому не слід грати на гроші, отримані від Мюльгауза, бо ці гроші він уже раз програв, учора, і видав на них вексель. Він мусить віддати їх фон Штітенкроттові, винайняти у Вісбадені якусь кімнату й протягом двох місяців не покидати міста, непомітно стежачи за Софі. Завдяки щасливому збігові обставин доручення Мюльгауза уже виконувалося, бо ж фон Штітенкротт успішно «ізолював» Софі на два місяці. Доля виконала Кнюферову роботу, і йому залишається стрибати від радощів і спокійно й весело проводити зимову відпустку на курорті Вісбаден. Але цю недовгу радість затьмарював деренчливий голос, що без угаву повторював: «Попереджаю тебе, що коли ти мене ошукуєш, то програєш не так багато, як вони. Ти програєш усе».

— Програєш усе, якщо хоч на мить втратиш Софі з очей, — сказав до себе Кнюфер і полишив таємне казино, де виспівували голі сирени-працівниці.

Вісбаден,

п’ятниця 16 грудня,

дев’ята година вечора

Фон Штітенкротт насилу тамував лють, що поступово охоплювала його. Він утупив оскаженілі, налиті кров’ю очі в Маркуса Віландта, який іронічно всміхаючись, випускав ніздрями кільця цигаркового диму, і примусив себе відповідати гречно:

— Любий пане Віландте, ви вже мені це пояснювали. Ви письменник і хотіли б описати психічний стан панни Лебетзайдер наступного дня потому, як ви висловилися, «коли її було спожито як додаткову нагороду в еротичній рулетці». Мене тішить, що ви так серйозно ставитеся до своєї праці, але зараз панна Лебетзайдер погано почувається й не бажає нікого бачити.

— Він її, мабуть, просто замучив у ліжку, — зауважив Віландт, — якщо цілу добу потому вона не в стані стояти біля столу.

Від апоплектичного удару фон Штітенкротта врятував телефонний дзвінок. Директор казино підняв слухавку, вислухав коротке повідомлення й верескнув:

— Давай його сюди, цього швейцара!

Двері відчинилися й до кімнати, заставленої бідермайєрівськими меблями, папороттю й пальмами, ввалилися троє міцно збудованих охоронців і невисокий швейцар в уніформі готелю «Нассауер Гоф».

— Прізвище! — вигукнув фон Штітенкротт, націляючи товстого вказівного пальця в груди швейцара.

— Цайссманн, Гельмут Цайссманн, — відповів той, намагаючись дивитися просто в очі своєму шефові. Він, вочевидь, страждав на хворобу Паркінсона.

— Говоріть, Цайссманне, — директор схопив швейцара за вузькі плечі, — кажіть усе.

— Пан Кнюфер прийшов до мене, — Цайссманна, непорушно застиглого в лещатах директорових рук, здавалося, палили вогняні іскри, що спадали з монокля шефа. — півгодини тому й запитав, чи пан Влоссок у себе. Я відповів йому правду, що той щойно повернувся. Тоді пан Кнюфер пішов до нього й все ще перебуває там.

— Вам відомо, що я розшукую Кнюфера за несплачений вексель?

— Так, відомо, — Цайссманн врешті зважився й підняв голову, що весь час сіпалася, а його сповнені сліз очі дивилися на побуряковіле від люті обличчя фон Штітенкротта. — Я довідався про це за п’ять хвилин перед тим. Тому я одразу подзвонив охоронцям. Двоє з них стоять зараз під Влоссоковими дверима.

— Ви діяли блискавично, Цайссманне, — монокль блиснув задоволено. — За це отримаєте відповідну винагороду. А зараз розкажіть мені все про мадам Лебетзайдер і Влоссока. Скільки разів ви їх сьогодні бачили?

— Двічі, — звільнившись від лещат, Цайссманн почувся вільніше й поляскав себе по кишенях брюк, наче чогось шукаючи. Письменник Віландт подав йому цигарку. — Двічі. Першого разу близько п’ятої ранку. Вона увійшла з паном Влоссоком до його номера. Біля дванадцятої пан Влоссок подзвонив мені й попрохав дізнатися розклад потягів до Бреслау. Я дізнався й передзвонив йому. Через три години, близько третьої, мадам Лебетзайдер вийшла з готелю. Здавалося, вона хоче погуляти парком. Близько п’ятої пан Влоссок зажадав принести обід, і я особисто його відніс до нього.

— Що, цього не міг зробити хтось із обслуги? — у голосі фон Штітенкротта не було іронії.

— Знаєте, шановний пане директоре, — Цайссманн широко всміхнувся, — я волів зробити це особисто, аби довести, що в нас дуже поважають гостей, які багато виграють.

— Вам перш за все йшлося про чайові. — буркнув фон Штітенкротт. — Далі, кажіть далі.

— Я заніс йому обід о п’ятій. Він був сам. Опісля нікуди не виходив. Півгодини тому його відвідав пан Кнюфер. Невдовзі потому, як він до нього прийшов, пан Влоссок подзвонив мені й зажадав цигарок. Я знову особисто виконав замовлення. Пан Влоссок дуже жваво розмовляв з паном Кнюфером. Тоді я повернувся на своє місце, й подзвонив інтендант казино Гехс, який сказав, що пана Кнюфера шукає пан директор. Я одразу сповістив охоронців, і з цієї миті вони стоять під дверима номера Влоссока й чекають подальших розпоряджень.

— Спасибі вам, Цайссманне, — фон Штітенкротт оголив набір зубів, таких самих справжніх, як і його «фон» перед прізвищем. — Я не забуду цієї послуги. А зараз усім, окрім пана Маркуса Віландта, — вийти!

Коли кабінет спорожнів, директор впав у крісло й високо підніс брови.

— Є