Голова Мінотавра - Марек Краєвський
Якби живий був Вільгельм Заремба, він знав би, як заопікуватися другом. Колись комісар уже був у такому стані. Це було після смерті дружини Стефанії, котра, породивши Риту, померла від внутрішньої кровотечі. На жаль, Заремба, як і Стефанія Ґорґович-Попельська, спочивав на Личаківському цвинтарі, а інші люди, котрих би Попельський міг допустити до себе, Леокадія й Ебергард Мокк, або не знали, як із ним розмовляти, або були занадто далеко.
Того сумного дощового жовтневого пополудня Попельський якраз займався тим, що в рапортах він називав «слідчими діями». Сидів у «Морському гроті» й чекав, невідомо на що. Цього разу він був дуже охайно вбраний. На ньому була нова смугаста сорочка із крамниці «Poland» на Городоцькій. Її подарувала йому Леокадія з нагоди іменин. Того ж таки дня, що мав закінчитися сумною святковою вечерею на дві особи, кузина змусила його викупатися й поголитися. Краватки він усе-таки не одяг, як і персня-печатки та запонок. Черевики також були нечищені. Він поволі пив другу сотку горілки й чекав. Коли хтось заходив, розглядав прибулого, але не зачіпав. Вони також дивилися на нього й кивали головою. Ті, хто не мав на сумлінні чогось тяжкого, сідали до столу, а хто мав — виходив, не бажаючи собі зустрічі з поліцейським.
Двоє чоловіків, котрі зайшли до кнайпи, коли Попельський вихилив уже чарку, повелися інакше. Жоден з них не сів і не вийшов. Гучно гупаючи черевиками по сходах і підлозі, вони підійшли до столика, за яким самотньо сидів комісар Попельський. Якусь хвилину приглядалися до нього з-за мотоциклетних окулярів. Тоді один із них сягнув за пазуху довгого шкіряного пальта, витяг якусь фотографію й поклав на столі. На ній був Попельський, молодший і усміхнений. Риті на світлині було років із десять. Вона також усміхалася, притулившись головою до батькового плеча. Це фото Рита завжди носила із собою.
— Ми знайшли це у твоєї дочки, — сказав один, вказуючи на світлину. — Якщо хочеш її побачити, ходи!
Не чекаючи відповіді, обоє рушили до виходу. Попельський глянув на їхні військові черевики, а тоді підвівся з-за столу.
Львів, середа 13 жовтня 1937 року,
восьма година вечора
Попельський гадки не мав, де знаходиться. Він відтворив події від моменту, коли випив другу сотку горілки й побачив мотоциклістів. Щойно він угледів фото, а таємничі чоловіки вийшли із кнайпи, комісар підірвався на рівні ноги. Хотів гукнути, що ці двоє — викрадачі Рити, яких треба схопити. Але не зробив цього. Його зупинили не стільки байдужі обличчя батярів, скільки голос розуму. Попельський зрозумів, що йому важливіше побачити доньку, аніж схопити її викрадачів. Вийшов на подвір’я, розгублений і блідий. Чоловіки на нього чекали. Сиділи один за одним на мотоциклі «Сокіл». Один з них кивнув комісарові на місце в колясці й подав окуляри. Попельський надягнув їх. Ізсередини вони були вистелені чорним оксамитом.
— Якщо намагатимешся підглядати, куди ми їдемо, — почув він, — ми тебе викинемо, зрозумів?
— Так, — відповів Попельський.
їхали доволі довго. Комісар налічив двадцять поворотів, а тоді заплутався й припинив рахувати. Через півгодини, як йому здалося, мотоцикл глухо загув у якомусь подвір’ї й зупинився. Попельський відчув, як його беруть попід руки й витягають з коляски. Увійшли до якогось приміщення, у якому смерділо хімікатами. Попельського посадили на стільці, котрий небезпечно затріщав під його вагою. Він відчував, як його руки заломлюють назад і сковують їх кайданками. Комісар не пручався. Він чекав.
Тоді окуляри зняли. Спершу йому здалося, наче він у театрі. Сидів у темряві, а перед ним була темно-вишнева завіса, на якій подекуди видніли плями світла. Озирнувся й побачив, що залу немає, а його стілець — один у приміщенні; завіса дуже невелика й висить на ширмі, розкладеній півколом. Навколо завіси стояли штативи з лампами, фотоапаратами й спалахами. Почувся шум, і завіса розсунулася.
У тьмяному світлі на стільці сидів молодик, котрий видався Попельському знайомим. Одягнений був у світло-сірий дорогий вовняний костюм, із яким сильно контрастували краватка винного кольору й червона троянда в кишеньці піджака. Високо задерта нога була взута в черевик для гри в гольф. Риси його довгастого, худорлявого обличчя були надзвичайно правильні, губи повні. Якби не коротке, зачесане набік волосся, чоловіча фігура й тінь щетини на лиці, він був би схожим на жінку. Гарну жінку.
— Ви хочете побачити Мінотавра, комісаре? — голос був грубим і чітким. — Він тут. Він живий і чекає на свого Тезея. А ви…
Попельський не пригадував, звідки знає цього чоловіка. Невже це ксьондз Керський, душпастир молоді, котрий своїм могутнім голосом розпалював вогонь у дівочих серцях? Це здавалося неймовірним, проте…
— Ви священик? Ксьондз Костянтин Керський? — комісар перебив незнайомця на півслові.
— Наскільки мені відомо, то ксьондзом я ніколи не був, — повагом відказав незнайомець. — Хоча колись дуже добре знав одного. У вас є ще якісь запитання, чи дозволите продовжити?
— Що це значить «Мінотавр тут»? Я прийшов сюди не через Мінотавра! Де моя дочка? — Попельський шарпнувся на стільці.
Молодик підвівся й підняв з підлоги якийсь довгастий предмет. Це була ключка для гри в гольф. Підійшов до Попельського, схилився над ним і на мить утупився у його вухо. Комісар не помітив руху, зате відчув біль, що пронизав йому голову, наче спис. Вухо запульсувало й швидко спухло. Череп розсаджував пронизливий писк. Чоловік обійшов його й, підійшовши з іншого боку, почав оглядати його вухо, наче отоларинголог. Розмахнувся. На голову Попельського впав другий удар. Комісар повільно гепнувся разом зі стільцем. Писк у голові посилювався. Був лише один спосіб заглушити його. Кричати самому. Попельський репетував від болю, немов поранений звір. Качався по підлозі, хвицав ногами. Замість вух у нього були два теплі, вологі, болючі шматки м’яса.
Війнуло ароматом одеколону. Попельський розплющив очі. Чоловік стояв перед ним навколішках із ключкою в руках. Попельський сподівався чергового удару. Перестав кричати. Перед наступним ударом треба було зберегти хоч трохи сил.
— Ви мене більше не перебиватимете, правда, пане комісаре? — тихо промовив молодик. — Те, що ви зараз почуєте — історія одного хлопчика, а потім юнака. Когерентна, як послідовність. Несхибна, наче екстремум параболи.
Молодик витяг з кишені піджака товстого зошита
