Лис та інші детективні історії. - Мирослав Іванович Дочинець
Люди, як комашня, обліпили намети й столики з медом, прополісом, квітковим пилком, бурштиновими куснями воскових стільників. З діжечок точили в шклярики медовуху, настояну на ягодах. А з дерев'яного помосту виголошували промови пасічники й науковці, розповідали про диво-бджолу «карпатянку», яка полонила весь світ. Бо немає їй рівних за працьовитістю, невибагливістю до умов і миролюбною вдачею. Цій бджолі навіть пам'ятник спорудили в одному гірському селі.
Запросили до слова місцевого письменника, вусатого, із сумними очима. Він говорив, що карпатська бджола наче запозичила головні риси від підкарпатців, які її вивели. І що владі нинішній варто повчитися від цих бджіл мудрості й самовідданості. І що зажирілу матку бджоли не годують тижнями, щоб вона досягла необхідної кондиції і могла поповнювати рій… Письменник зійшов униз і, розгорнувши газету, сів за сусіднім столиком.
Хлопець-рознощик клав перед кожним листівки, які запрошували відвідати перепоховання мощей місцевого святого. Він пробіг очима коротке житіє старця і подумав: «Який щедрий край. І вино своє, і мед свій, і чай, і письменники. І навіть свої святі…»
Тої миті він побачив її, дівчину-консультанта з дитбудинку. Вибирала мед на табуреті в якоїсь бабусі, до якої не підходив майже ніхто. Мед був густий і мутний, як сірчана мазь. Може, це відштовхувало покупців. Вона купила трохи меду в пляшечці з-під соусу, зав'язаній сухим кукурудзяним листом. Сполоснула руку під водограйчиком, стряхнула і подалася в його бік. Він привітався і підсунув їй стілець. Ніяковіючи, дівчина стала перекладати течку з паперами в іншу руку, і пляшечка вислизнула. Рука його автоматично спружинила і перехопила її за двадцять сантиметрів від бруківки. Поклав мед на стіл і запитав:
— То що, заслужив я ложечку меду до свого чаю?
— Звичайно, звичайно, — ще більше зніяковіла вона, але таки сіла на крайчик стільця. — Ну й реакція у вас. Робер де Ніро в таких випадках казав: «Цього не проп'єш».
— Шкода стало такої апетитної покупки.
Він і справді піддів кукурудзиння і зачерпнув якийсь грам меду.
— Пахне старим сідлом ковбоя. А на смак… хвилинку… як кленовий сироп із витриманим кагором.
Вона дзвінко засміялася.
— А ви гурман.
— Ні, просто це мед диких шершнів. Вони на льоту нападають на бджіл, висмоктують з них назбираний нектар разом з їх переляканими серцями й несуть до свого лісового дупла, яке охороняє сердита сова.
— Як це мило. Тепер я розумію — ви журналіст-натураліст.
— Я збирач золотого пилку. Ось на ваших віях тремтить декілька таких пилинок.
— Це пудра від тіней для повік тремтить там, де не слід. Результат поквапливого макіяжу. Беріть ще меду, бо я поспішаю з паперами на підпис, — кивнула на сусідню крамницю.
— «Золото тигра» — це філія вашого дитбудинку? — діловито поцікавився він.
— Ні, тут працює дружина нашого директора. А він тепер у відпустці. То ми передаємо невідкладні документи через неї.
— Що ж, не буду ані на секунду затримувати вашу невідкладну місію, — підвівся, загорнув пляшку в серветку і вклав у її руку.
Зблизька вона здавалася вищою.
— Спасибі за врятований мед, — посміхнулася дівчина. — У мене часто падають речі з рук.
«Я знаю», — шепнув їй навздогін.
Сів за столик і розтулив кулак. На долоні лежав крихітний годинничок з браслетом-змійкою. «Пробач, Тата, ти так довго відучував мене від цього, але зараз я мусив це зробити». Позолота на корпусі де-не-де стерлася, на тильному боці було вигравірувано «Яночці від мами в день повноліття».
— Ви знаєте, що таке повноліття? — спитав він письменника, який покинув читати газету й споглядав фестивальну метушню.
Той уважно подивився на нього сумними очима:
— Повноліття — це коли в тебе повно літ і мало осеней та зим. Це не про нас із вами.
Йому сподобалася відповідь письменника і не хотілося на цьому завершувати розмову.
— Ви, мабуть, знаєте і як вибрати добрий мед.
— Ніхто цього не знає. Щонайменше половина меду тут — фальсифікат.
— Невже і бджоли фальшують?
— З допомогою людей. Цукровим сиропом їм легше забити стільники, ніж нектаром із різнотрав'я, який треба шукати за кілометри від вулика. І тут індустрія. Шукайте мед, що різко пахне, не найкраще виглядає, найбільше зацукрений і найменше солодкий.
— Тобто все навпаки. Не як у людей.
— Тобто — все як у природи.
Він не розумів, чому в цьому містечку їздять на автомобілях. Причому густо, тісно, в три ряди. Таке враження, що ляльковий театр напхали залізяччям, яке гарчить, курить і рухається по кілька метрів за хвилину. Автомобілі випадали з органічного ансамблю міста, як чужорідні деталі. Душа міста верталася в рідні мури лише вночі і грілася в затишку під кулястими бароковими гронами ліхтарів.
Він ходив тут пішки. Ходив, не знаючи вулиць, сув'язі провулків та численних двориків, які тут називали дуфортами. Все тут було своє, і слова теж. І всі вулиці, якими б він не ходив, дивним чином вели його до стіни-панно з обчухраними кахлями. До околичного сиротинця.
— Доброго вечора. Не сподівався вже застати вас у такий час.
Консультант директора лячно скинула очі — двоє пухнастих джмеликів.
— Ви мене налякали. Я не почула, як ви увійшли.
Годинник ліг на розкладені папери.
— Оце так! — вигукнула вона.
— Ви пішли, а годинник лежав біля стільця. Я подумав, що ваш.
— Мамин подарунок. Я його дуже люблю, хоча це й стара модель. Не модна вже.
— Хіба гарні речі виходять з моди? Тим більше, коли вони тобі дорогі.
Вона хитнула головою:
— Ви сьогодні вже вдруге мене виручаєте.
— Пусте, — відмахнувся він. — Хоч якась тут користь від мене…
— Він не знав, що далі казати. І вона не знала.
— Ну ось, — нарешті розвів руками, — годинника вам повернув. Тепер час знову працює на вас. І водночас є нагода попрощатися перед від'їздом.
— Уже від'їжджаєте? — якось по-дитячому спитала вона.
— А що мені залишається? Ваш директор дав зрозуміти, що розраховувати на інформацію — безнадійна справа. Та й чекати довго я не маю часу. Доведеться брати якусь іншу тему. Шкода, але…
Вони дивилися одне на одного трішки збентежено, як завжди буває, коли затягується прощання малознайомих людей. Він прочитав на її пластиковому бейджі «Я. Синичка».
— Ви — Синичка. Ось і познайомились на прощання.
— Я Яніна Сергіївна.
— Це я можу забути. Я пам'ятатиму вас як Синичку.
Вона не знала, що відповісти. Це був добрий знак. І він знав, що вона скаже за хвилину. Не знав тільки, як це буде сформульовано.
— А може, не все так безнадійно, — почала
