Лис та інші детективні історії. - Мирослав Іванович Дочинець

— Хлопчику, як тебе звати? Як тебе звати?

«Хлопчику, як тебе звати?» — запитував зараз і він себе. І відповідь танула в шумовинні Латориці, розбивалася об камінні бики мосту.

«Ось як буває, Тата. Ти називав мене любимим сином, а я не знаю навіть свого імені. Ти казав, що найважча ноша — це наша пам'ять. А як тоді бути з непам'яттю, котра до того легка й порожня, що навіть не знаєш, як її нести і куди».

Офіціантка принесла млинці по-швабськи. Він машинально глянув на її ноги. В неї були шльопки на босу ногу і порепані п'яти.

Генерали піщаних кар'єрів

— Здравія бажаю, товаришу генерал!

— Тобі того ж, генерале, — телефонний голос старого звучить ще бадьоро, із знайомою напускною суворістю.

— Я ніколи не носив погон, Оксентію Петровичу.

— Зате в своїх сферах ти не менше, ніж генерал.

— Хіба що генерал піщаних кар'єрів. Був такий фільм. І був такий боєць із номерною личкою на грудях. Не мені вам нагадувати.

— Всі ми кимось були. Та головне — ким стали. Я, коли служив рядовим, ледве дисбату уникнув. Хто старе пом'яне — тому око вирви.

— Я чув і інше: якщо забуваєш своє минуле, воно може повернутися.

— Усе можливе в Господа. Але ми з тобою не філософи, Сашко. Яке в тебе діло до відставного генерала?

— Потрібен родовід одного шкета з вашого колишнього відомства. Не документи, а просто почути — хто, що, звідки, куди? З самого початку. Ну, ви мене розумієте…

— Я розумію. Але навіщо тобі заглядати туди? Якщо довго дивишся в безодню, вона рано чи пізно гляне на тебе. Воно тобі треба, Олександре?

— Виявилося, що треба, Оксентію Петровичу. Прізвище ви знаєте…

— Ти сказав, я почув. Години за дві-три тобі зателефонують. Послухай, що скажуть, і забудь.

— Забувати я вчуся весь час, правда, не дуже успішно.

— Я теж, хлопче, — голос генерала наприкінці був теплішим.

Зателефонували раніше.

— Ви готові зараз вислухати інформацію? — спитав застуджений, стомлений баритон.

— Так, будь ласка, — сказав він і вимкнув світло, щоб ніщо не відвертало його уваги.

— Лисицький Олександр Михайлович, рік і місце народження не відомі, батьківство і національність теж. Прибув до Одеської колонії неповнолітніх злочинців у лютому такого року. Із супровідних документів виходить, що до цього виховувався в інтернаті № 67 для круглих сиріт. Оцінки добрі, чого не скажеш про поведінку. З характеристики — потайний, малоговіркий, кмітливий, упертий, непоступливий, непередбачуваний. Гіпертрофоване почуття справедливості. В роботі учнівського активу участі не брав. Неформальний лідер. Прізвисько Лисеня. У восьмому класі відправлений до колонії за безпричинне побиття вихователя.

— Так і написано — безпричинне?

— Написано так: «Без поважних причин наніс легкі тілесні ушкодження».

— Шкода, що легкі…

— Даруйте, що?

— Нічого, це я так. А що там до інтернату?

— В інтернат його привели фактично з вулиці. Старцював по вокзалах і пляжах, бурлакував, тулився з такими ж, як сам, по одеських катакомбах. Це печери такі, прорубані в пісковику.

— Я чув. А яке прізвище він мав до інтернату?

— Тут є приписка з дитячої кімнати. Жінку, яка його всиновила, невдовзі позбавили батьківських прав. Жереб Зоя Борисівна. Вона записала його Жаном і використовувала для жебракування. Але він постійно втікав із дому, поки не втік остаточно. Суд прізвище скасував і встановив для нього нове — Лисицький. Очевидно, з подачі інспекції у справах неповнолітніх, де його знали як малого бомжа Лисеня.

— А до всиновлення?

— Цих даних у справі немає. Слід шукати, мабуть, у дитбудинку. Але це вже інше відомство. Записи про його поведінку в колонії читати?

— Ні, не треба. Тим більше, що вона, мабуть, не була зразковою…

— Не була, це точно. Зразкового там не шукають…

У застудженому баритоні вчувалася ще більша втома.

За годину він набрав номер із довідника.

— Доброго дня. Це мукачівський РАГС?

— Так, ми до ваших послуг, — здавалося, лункий жіночий голос був готовий запросити його на рушничок щастя.

— Вас турбують з компетентних органів. Ви розумієте?.. Підполковник Кисельов.

— Так, так, — дещо приглушила свою радісність жінка.

— Отже, потрібне невеличке уточнення. В документі, що фігурує в нашому провадженні, погано прочитуються деякі рядки. Документ, очевидно, видавала ваша установа. Йдеться про прізвище дитини до всиновлення. А всиновила хлопчика Зоя Борисівна Жереб.

— Зрозуміло. Який реєстраційний номер свідоцтва?

— На жаль, теж нерозбірливо. Документ погано зберігали.

— Нічого, нам з вами пощастило. Буквально три дні тому архів нашого РАГСу комп'ютеризували. Всі документи, починаючи з 1945 року. Голландський грант. Тож шукаємо рік і прізвище… хвилинку… Так, виписувалося таке свідоцтво згідно з рішенням суду про всиновлення. Хлопчика всиновили в дитбудинку № 12, прізвище він мав Неділик Іван, батьківство невідоме. Цього вам достатньо?

— Цілком. Велике вам спасибі.

— Будь ласка. Кому я дала інформацію, як ви себе назвали?

Але він м'яко поклав слухавку.

«Ну ось і познайомились, хлопчику».

Конфіденційно

Комісару Інтерполу на теренах Східної Європи

П'єру Ферне

На ваш запит повідомляємо таке: засідання так званого Клубу нових інвесторів, яке планувалося в Будапешті у вказаний день, не відбулося через відсутність головуючого — представника з України Олександра Лисицького. Причина його неприбуття не відома. Засідання відкладено на невизначений термін.

Уповноважений штаб-квартири в Угорщині

Імре Сейкелі

Синичка

Він помітив, що вже не завважує бій курантів на ратуші. Він і раніше рідко поглядав на годинника, відчуття часу жило всередині. Він завжди встигав зробити те, що замислював, встигав туди, куди хотів потрапити. Але зараз не дослухався до заведеного роками ритму серця, що, як міцна пружина, тримав його завжди в напруженій готовності. Він просто спостерігав новий довколишній світ. І починав відчувати до цього смак.

За столиком біля клумби червоних сальвій замовив зелений чай.

— Принести «Вітер піднебесної»? — запитало дівча.

— Ні, краще щось земне.

— А може, спробуєте місцевого чаю? З нашої Червоної Гори.

— Тут росте чай?

— Плантацію заклали ще за вказівкою Сталіна. Вона не мала промислового застосування, але ентузіасти дещо з того зберегли.

А Мукачево фестивалило. Фестиваль меду — треба ж таке вигадати. Втім, від готельної покоївки він уже знав, що це край фестивалів. Немає тижня, щоб якесь свято — сільське, міське чи районне — не скликало сюди гостей. Фестиваль вина, розповідала та, у різдвяні дні запруджує вулиці зранку до півночі, і вина ллються ріками. Є фестивалі гуцульської бринзи, полуниці, кукурудзи, картоплі, домашніх страв, навіть