Лис та інші детективні історії. - Мирослав Іванович Дочинець
— Не обов'язково з печаткою, але акт передачі скласти треба, — збуджено торохтіла вихователька.
— Але ж це не гуманітарний внесок. Це просто цукерки, — наче виправдовуючись, сказав він.
— Не має значення. Це матеріальні цінності. До того ж, без висновку санепідемстанції. Діти, ану нараз несіть сюди, хто що взяв! Бо будете покарані!
Діти неохоче верталися до лавиці. Але тої миті відчинилося вікно приймальні і з нього визирнула мідноволоса голівка:
— Марто Михайлівно, облиште. Це наш гість. Нехай діти ласують.
Вихователька-квочка примирливо здвигнута плечима:
— Нехай. Про мене. Аби Степан Петрович не гнівався.
Жінка-консультант обернулася до нього:
— Спасибі вам за гостинці. Хоча дядям з вулиці ми й справді не дозволяємо частувати дітей, — в її очах цього разу не було іронії.
— Степану Петровичу поталанило з консультантом. І я це… не з вулиці, — сказав він різкувато і повернувся, щоб іти.
— Чи сподобався вам готель? — наздогнало його її запитання.
— Готель? — зупинився він.
— Це ж я вам ранком порадила готель. Але, мабуть, він задорогий. Я не знала, що ви журналіст.
— Нічого, все нормально. В мене високі гонорари.
Жінка нічого не сказала, але в її очах з'явилась іронічна лукавинка.
Назад він ішов знову через центральний майдан. Надвечір'я війнуло росянистою свіжістю, запалило вітрини кав'ярень і крамниць. Електричні ліхтарі-смолоскипи освітлювали мармуровий фасад однієї з них. Із барельєфу на перехожих ошкірявся тигр. Проминаючи магазин, він прочитав неонову вивіску «Золото тигра». На бордовому оксамиті за склом ряхтіли хижим блиском золоті фігурки тварин. Черево магазину було наповнене, як скіфська чаша, таємничим урочистим сяйвом.
Ангели й чорти не старіють
До ріки навпростець вів запущений сквер. Збоку церква з прозеленкуватою кам'яною огорожею. Посірілі, стомлені лавки в реп'яхах. Шатро липи в комашиному гудінні. А під ним старий у линялому піджаку, з такою ж линялою козою. Чи то він її пасе, чи вона його водить.
— Доброго вечора, добрий чоловіче, — привітався дід.
— Доброго вечора, — відповів він і від несподіванки зупинився. Ніхто з незнайомих не вітався з ним раніше.
Коза потягла старого геть, і він теж пішов далі. Але ця вечірня картинка, ця зустріч влили в його серце спокій, урівноважили день. І він сказав собі: «Все добре. Пливемо далі».
Увечері зателефонували з Тбілісі.
— Гамарджоба, генацвале.
— Гамарджоба, Coco.
— Щось негаразд, брате?
— Та ні, все стелиться.
— Ти впевнений, брате?
— Як ніколи.
— Там, де ти заліг, після кончини Кеші немає правильних хлопців. Якщо там щось колотиться, скажи — і я зніму п'яток бійців із Праги. Від тебе — тільки «фас».
— Усе під контролем, Coco. Я просто вирішив перевести дух. Тут гарні краєвиди, мінеральна вода.
— Тобі видніше. Ти старий лис.
— Ну от, уже й старий…
— Не переймайся. Ангели й чорти не старіють.
— Спасибі, ти вмієш утішати. Я відпочину кілька днів, Coco. А потім Лис стрибне далі.
— Вважай, генацвале. Не можна перескочити провалля в два кроки, казав мій великий тезка, пахан народів Сталін.
— Він знав, що каже, твій землячок.
— Завваж, він не тільки говорив, але й робив.
— Знаю, читав про його роботу, тріски дотепер летять в очі… Але я, Coco, давно не мав відпустки. Я її заслужив.
— І я теж, але в нашій професії, брате, відпустки бувають лише в небіжчиків. Тьфу-тьфу…
— Ти, як завжди, розвеселив мене, Coco.
— Ха-ха-ха. Ми ще не раз посміємося з тобою, генацвале. А поки що пий свою мінералку маленькими ковтками, як учив нас Тата.
Заснув він одразу. І спав майже без снів. Лише над ранок йому приснилося, як він мордується, розбиваючи горіх. Гамселить по ньому кулаком, відтак мобільником, потім золотою фігуркою якоїсь тварини. І нарешті горіх розколюється на дві половинки, і з однієї на нього глядить янгольське личко хлоп'яти. А другу половинку він затискає в кулаці, боячись туди заглянути.
І прокинувся. Акації дрібно шелестіли прив'ялим листом, і сонно цямкотіла між темними валунами Латориця.
Конфіденційно
Шефові штаб-квартири Інтерполу в Україні
Гансу Браке
Особа, що зацікавила вас, під кодовим іменем Лис, протягом останньої доби не перетинала українсько-угорського кордону в жодному з пунктів переходу. Жодна людина з поданого переліку прізвищ і описаної зовнішності не проходила прикордонний і митний контролі. Імовірність перебування означеної особи на нашій території перевіряється.
Для більшої ефективності пошуку просимо надіслати фото чи хоча б фоторобот.
Керівник спецвідділу МВС у Закарпатській області
полковник
Леонід Правик.
Лілові туфлі
Ріка за вербником курилася сивим туманцем. Тягло запахом риби. Гумовий плащ самотнього рибалки лаково блищав росою. Набережною поспішав люд на недільну службу. Коли він теж зважився підійти до церковної брами, сонце вже пронизало крони і сіяло по двору благодатне ранньоосіннє тепло. Рядочок вірників, що не вміщалися всередині, врочисто виводив під огорожею: «Всякую нині, нині жительськую запиши печаль…»
Заколисаний гармонією співу і розважливим речитативом молодого священика, він аж забувся, прикипів до стовбура липи, прислухаючись до свого душевного строю, чекаючи, як усі, подальшого перебігу ритуалу. Йому подобалась ця зворушлива мішанина російської, української і церковнослов'янської — слова ніби підсвічувалися давньою мудрістю. Подобалися вбрані святочно люди, об'єднані просвітленням колективної молитви. Трохи осторонь стояла літня нужденна жінка в босоніжках із явно чужої, меншої ноги. Чорні пальці лежали в пожухлій траві. Довкола них ярмаркували червоні жуки-хрестоносці. Священик, що вийшов з кропилом на подвір'я, завбачив візочок зі сплячим немовлям, стишив голос.
Діти безборонно пустували у дворі, весело скрикуючи. Ніхто їх тут не зацитькував. Під кінець літургії на вулицю вибігла дівчинка з рожевим бантом. Запримітила його і скомандувала: «Нахиліться!» Він знітився, але присів навпочіпки. Дівчинка поклала йому руки на плечі і притулила свого лобика до його чола. Вона пахла пташкою. «Я помирувалася. Тепер і ви мирований…» — поважно пояснила і побігла до дитячого гурту. Він устиг помітити олійну плямку на її білому чолі. І мимоволі торкнувся свого, обережно, трепетно, наче до якогось таємничого знаку. І було гарно йому, як ніколи. Але і лячно водночас від незвичного стану — тіло ніби розм'якло, навіть кістки. Очі не мружилися, відпочивали на зеленій траві.
Потім він пив чай на терасі готелю, поглядаючи на ріку. Вітерець легенько куйовдив кущі аронії, обриваючи тоненьку волосінь павутини. Так само легко, обриваючись, снувалися його думки-спогади…
… Тупа студена машинка немилосердно чикрижить голівку, висмикує цілі пасма. Сльози бризкають на коліна. Рученятами намагається перехопити руку тітки в білому, та ляпаси
