Лис та інші детективні історії. - Мирослав Іванович Дочинець

і волосся теж було важко визначити на перший взір. Сказати б — колір попелу, того попелу, що залишається після спалення фруктових дерев. Сумішка сірого, білого і рудого. До того ж, це мінялося пасмами і відтінками. Особливо очі. Здавалося, вони живуть своїм окремішнім життям. То вичахають холодною байдужістю, то враз оживають, як жаринки під попелом на вітрі. І навіть займаються, полум'яно іскрять. Під сорочкою в чорну цятку, що не потребує праски, вгадувалося зграбне, лите тіло. Засмагле передпліччя оксамитовим лиском було схоже на круп коня. Руки мав невеликі, але гарні й тверді, із задавненими рубцями. Тонкий білий рубець перетинав і обличчя від лівого ока до куточка губів. Через це здавалося, що він мружиться в стриманій посмішці. І була легкість, якась особлива легкість у тілі. При неквапливості і скупості рухів він ішов навдивовиж легко, пружно і настільки безшумно, що ті, кого він проминав, сахалися від несподіванки. Може, цьому сприяли м'які дорогі черевики? Хоча ні, це було результатом не одного року тренувань. А ще вабив око широкий пас зі стильною пряжкою і вишуканий платиновий перстень із двома іскринками діамантів.

Чоловік прямував повз перехожих, не дивлячись їм у вічі і, здавалося, ні на що не звертаючи увагу. З огляду на його бадьору, цілеспрямовану ходу, ніхто не здогадався б, що він не знає, куди йде. Чи не вперше в житті. Втім, ноги самі його несли туди, вгадуючи дорогу.

З дворів млосно пахло стиглою ізабелою і флоксами. На вулицях м'яко шелестіла малознайома говірка. Ніхто, крім нього, нікуди не поспішав. Заклопотаність городян була якась упокорена, домашня. На центральному майдані чинно сиділи на лавицях старики, поклавши підборіддя на ключки палиць. Тверді й мовчазні, як чавунне литво. А поряд бронзові апостоли з книгами в руках суворо дивилися на високу дзвіницю зеленкуватої ратуші, звідки щогодини проливався на місто лункий протяжний дзвін.

Під ноги, зблискуючи шоколадним глянцем, падали каштани.

Загублені сліди

Виляски дитячих голосів проривалися крізь горіхове верховіття далеко на околицю. Сторож, що знову постав за дверима, відвів його до ближнього помаранчевого корпусу з пластиковими вікнами. Усередині теж було все по-новому, як нині кажуть — євроремонт. Лише журнальні картинки з російських казок у старому багеті засвідчували, що колишня епоха ще не цілком здалася.

У приймальні біля вікна стояла молода жінка і гортала журнал. Сонце бавилося з її волоссям, як із перестиглим снопиком.

— Мені б директора, — сказав він.

— А я вам не зможу допомогти? — привітно запитала вона.

— А ви, даруйте, хто?

— Консультант.

— Мабуть, що ні, — сказав він сухо. — Мені потрібна не консультація, а інформація. З перших рук, — і розвів руками, мовляв, не ображайтесь.

Жінка, посміхаючись, підійшла до телефону.

— Алло, це магазин «Золото тигра»? Будьте люб'язні покликати Степана Петровича. Скажіть, що з дитбудинку… Степане Петровичу, до вас відвідувач. Передаю слухавку.

— Уважно вас слухаю, — почув він казенно поставлений голос на тому кінці дроту.

— Мене цікавить хлопчик, — почав він.

— Ви бажаєте всиновити дитину?

— Ні, я журналіст із Києва. Збираю, так би мовити, матеріал, і маю деякі навідні дані. Але потрібна ширша інформація. Цей хлопчик виховувався у вашому дитбудинку…

Директор помовчав, а потім чемно, але чітко прочеканив:

— Звичайно, ми розглянемо ваш запит. Але тільки на офіційному бланку і з круглою печаткою органу, який ви представляєте. З вичерпним обгрунтуванням. Розглянемо протягом десяти днів. Згідно з вимогами законодавства. Хоча мушу зауважити, що не впевнений у позитивному вирішенні вашого клопотання. Ви ж самі розумієте, це дуже делікатні речі — приватне життя, людські долі. Можливо, у вашому випадку варто вдатися не до персоналій, а до узагальнень, до творчої уяви. Мій консультант вичерпно розповість вам про зміст нашої роботи. Я дам розпорядження. Хоча, безумовно, ви маєте право і на особливі відомості. Якщо це, звичайно, не суперечить відомчим приписам і не є вторгненням у святая святих — приватне життя. Залиште, будь ласка, заяву на столі. І нехай вам щастить.

Із стиснутими губами він поклав слухавку. Рубець на його щоці побілів, і від цього його посмішка здавалася ще більш жорсткою. «Припливли», — ледь помітно ворухнулися його губи.

— Що? — перепитала жінка. Вона стояла зараз навпроти сонця і сама променилася задерикуватим дівочим лицем. Цього вигляду надавали їй зібране надвисоким чолом волосся відтінку старої міді, тонко різьблений ніс і теплі іронічні очі.

— Нічого. Ваш шеф — дуже принципова людина. Мені подобається його стиль. Приємно мати справу з фахівцями. З вашого дозволу я оглянув би територію. Ні-ні, я сам. — Рушив до дверей і, вже переступаючи поріг, обернувся. — Вам поталанило з керівником.

Жінка-дівчина мовчки усміхалася своїм думкам. Коли столичний гість був уже в коридорі, вона тихо сказала сама до себе: «Мені поталанило, хоча йому зі мною не дуже», — і затягнула стрічкові штори на вікні.

А його знову вели ноги, і він не переставав дивуватися. Думки-спогади випереджали погляд. Ось криниця, вимурувана з рудого вапняку, залізна водонапірна вежа, іржаві ребра покинутої теплиці. Забуті в ній саджанці пробили скляну стелю і розкинулися гіллям над дахом. Замурзана котельня, але вже без терикона вугілля — провели газ. Покручені, як паралітики, сосни. Їх сім, тоді він ще не вмів рахувати. Озерце, що кліпає темним оком до неба. Над стрілкою комиша зависла бабка, а жаби кумкають мляво, вже по-осінньому. Сюди їх не пускали, але він продирався. І навіть далі.

Зараз, за цим цегляним кістяком недобудови, за кущами бузини буде огорожа із зубчатих рейок. Неначе зварена зі старих ручних пил. Ось вона ошкірилася іржавими зубами. Через пожухлі, чіпкі бур'яни він пробрався до неї і торкнувся сталевих зубів. Вони були теплі, нагріті вересневим сонцем. Кров ударила йому в щоку, він торкнувся рубця. Здалося, що пальці знову відчули липке і мокре. Здалося, що знову треба продертися через ці пили. Здригнувся, а тіло взялося гусячою шкірою. І він притьма рушив назад.

Від ігрового павільйону з радісним вереском бігли йому назустріч діти. «Дядю, дай жуйку!», «Маєш копійки?», «Дядю, за ким ти прийшов?», «У тебе є машина? Покатаєш мене?» Він поспіхом розпаковував принесені пакети і розкладав на лавиці їх вміст: цукерки, печиво, фрукти, олівці, альбоми, іграшки. Діти з'юрмилися над подарунками, як мурашва. Хапали гостинці обіруч і знову бігли до нього з новими запитаннями.

— Так не можна! Що ви робите?! — з корпусу чеберяла, плутаючись у товсті ноги, переполохана вихователька. — Наші діти не голодні, вони все мають. Так не робиться, шановний. Якщо ви хочете зробити гуманітарний внесок, це треба оформити офіційно.

— З