Лис та інші детективні історії. - Мирослав Іванович Дочинець
— На жодні повноваження ми не зазіхаємо. Читачів цікавить, як дитина потрапляє в сиротинець, як її всиновлюють. І все. На конкретному прикладі. Нам дали в МВС картку однієї типової особи. Щоб простежити біографію у зворотному напрямі. Я розумію: це клопоти, порпання в архіві. Але редакція в таких випадках іде на витрати. Ми готові заплатити.
— Заплатити? — запитально глянула йому в очі.
— Так, і доволі пристойну суму.
— Якщо питання ставиться так, то я допомагати вам не буду.
— Даруйте, наша справа запропонувати. Але якщо це справді складно, закриємо тему. Не хочеться наостанок псувати враження. Мені справді було приємно спілкуватися з вами.
Він кивнув, повернувся і швидко вийшов з кімнати. Пройшовши кроків десять коридором, почув, як двері прочинилися.
— Зачекайте. Як звати вашого хлопчика? — сухо запитала дівчина.
— Іван. Іван Неділик.
Вона стояла посеред напівтемного коридору, така світла й чужа на цьому казенному тлі у своїй сукні тілесного кольору. І це світло мідно-солом'яним волоссям, плечима, яблучками грудей, віолончельними стегнами і стрункими ногами ніби стікало додолу, на сірі бетонні плити. Він повільно спустився поглядом за цим живим серпанком і побачив лілові туфлі. І якийсь час нічого не чув, нічого не бачив.
— Я кажу — веселе прізвище, — нарешті долинув до нього її голос.
— Веселе, — згодився він.
— Спробую щось нарити.
— Я буду вам дуже вдячний.
— Це не обійдеться усною подякою. З вас тістечко в кафе «Едушо» і розповідь про вашу письменницьку роботу. Влаштовує?
— Цілком, — сказав з вимученою бадьорістю. А сам подумав: «Краще б я подарував тобі кафе замість цієї розповіді».
Вона пішла, не попрощавшись. І це теж було добрим знаком. Підбори зацокали по плитах із якоюсь стальною ніжністю. Кожен звук той відлунював у його скронях. І лілові туфельки танцювали в його зіницях.
«Хлопчику, як тебе звати?» Цей оксамит вологих очей, цей тонко різьблений носик, повнявий овал губ, ці вушка, як квітки лілії… Ось звідки незрозумілий потяг до цієї дівчини з першої їх зустрічі.
…І цей голос, що ніби сам себе слухає, сам собі радіє: «Як тебе звати, хлопчику?»
І справді — як? Олександр, Жан, Іван? Жереб, Лисицький, Неділик? Чи якось інакше? Чий ти, хлопчику? Тата називав тебе своїм сином, кажучи: «Хто б ти не був, де б ти не був, — ти мій син». І він із цим жив. Він спирався на це. А зараз… Хіба в людини можуть бути два батьки?..
Конфіденційно
Шефові штаб-квартири Інтерполу в Україні
Гансу Браке
Фото особи, що вас цікавить, під кодовою назвою Лис, отримали. «Вольво» синього кольору означеної моделі того дня бачив працівник ДПС на околиці Мукачева. Радіус пошуку ущільнимо в цьому районі. Опрацювання беру безпосередньо під своє керівництво.
Керівник спецвідділу МВС у Закарпатській області
полковник
Леонід Правик
Рецепт гарного настрою
Розбудив його телефон.
— Привіт, друзяко Лисе!
— Привіт, Петюню!
— До тебе дістатися важче, ніж до Путіна.
— Це його проблеми, вашого Путіна.
— Проблеми можуть бути і в нас, точніше у вас. Митько з Володькою, як ми й передбачали, таки зважилися кинути трубу в обхід Хохляндії.
— То хай ті й журяться, що на трубі сидять.
— Лисе, треба скуповувати землю.
— Я це знаю. Я це роблю весь час.
— Землю не просту — землю золоту треба купувати, доки не пізно. Це вєрняк, Лисе.
— Ти радиш мені скуповувати трасу вздовж нової труби? Знаючи, що в мене всі вільні кошти засаджені в «Євро-12»?
— До «Євро» ще дожити. І хтозна чи його від вас ще не заберуть. А землю купувати треба точково. Під запроектованими компресорними станціями, контрольними пунктами, інфраструктурними вузлами. У мене карта на руках. Свіженька, з Кремля. П'ятий примірник.
— А експертиза, Петюню? Ти віриш кремлівським посіпакам?
— Я вірю нашим хлопцям. Усе сходиться. Але я прокатаю ще через одну контору. І якщо все в масть, за тиждень-другий карта з вірним кур'єром може бути в тебе.
— Якщо карта мені сподобається, чим зможу тебе зацікавити я?
— Пусти, Лисе, мій банк на півострів. Ну, і хатинку з пляжиком не завадило б для наїздів.
— Тобі подобаються сосни чи виноградник?
— Мені подобається і те, і те.
— Смаки в нас схожі, Петюню. Розкинемо, прицінимось — може, й виноградничок тобі випаде, і соснячок при пляжі. Для такого друга нічого не шкода.
— Лисе, невже Петюня колись ганяв порожняки? Невже я хоч раз тебе кинув?
— А хто коли мене кинув? Ти пам'ятаєш таких, десь зустрічаєш таких, Петюню?!
— Гм. У тебе сьогодні гарний настрій, Лисе.
— Є надійний рецепт.
— Який?
— Якщо хочеш мати гарний настрій — думай про гарних жінок.
День і справді почався гарно. Голуби ярмаркували на його підвіконні, били крильми об жерсть і скрипіли дзьобами об шибку. Гортанно воркували, заглядаючи до кімнати червоними очицями. Птахи — на новину, згадав він.
Не встиг умитися, як зателефонували з Ростова.
— Доброго ранку, Олександре Михайловичу.
— Вітаю, Льоню.
— Біда в нас.
— Кажи.
— Вночі спалили базу. Тридцять комбайнів. Щойно з Франції. У заводській змазці.
— Хто?
— Ще не знаємо.
— Техніка застрахована?
— Так.
— Це добре.
— На згарищі записку залишили «Хохлы, вам мало своего чернозема?»
— Вони його скуштують…
— Що, Олександре Михайловичу?
— Нічого. Колун біля тебе?
— Так. Даю йому телефон.
— Колуне…
— Я, босе.
— Одразу ж повідом про це губернатора. І скажи від мого імені, що за кожний комбайн скидається відсоток з його долі. Так буде й надалі. Це по-перше. По-друге, знайди цих покидьків. Пробий по всіх каналах. Зніми, якщо треба, хлопців з Пітера. Буде потреба — підключи полковника Григораша. Його попередять. Вони мають пошкодувати про це. Чуєш, Колуне?
— Чую, босе. Закопаємо на два метри.
— Не треба в землю. Але чорнозем вони їсти мають.
— Будуть жерти. Без олії будуть.
— Це шестірки, Колуне. А козирні, мабуть, сидять у Москві…
Голуби сито воркували і безцеремонно заглядали в кімнату. «Мабуть, вони ще не все повідомили мені», — подумав. І тоді його покликали до телефону в рецепцію. Це була вона.
— Ваш хлопчик знайшовся, — сказала скоромовкою, не вітаючись.
Він затамував подих, щоб не сполохати наступних слів.
— Такий хлопчик справді тут виховувався. Від одного до шести з половиною років. І його всиновила самотня жінка з Одеси.
— А до року? Де він був до року?
— До дитбудинку його перевели з обласної дитячої лікарні. Документів немає. Є
