Лис та інші детективні історії. - Мирослав Іванович Дочинець

— А як розрізнити: вартісне це чи ні?

— Бачите, пустий, хоч і добротно написаний твір, за душу не бере. А в талановитому є якась мудра міра, золота жила, якась пружина, що змушує його читати з прискореним серцебиттям. Талановите письмо оповите якоюсь магічністю. Оця магічність, якої більше між рядками, ніж у рядках, і робить написане цікавим та інтригуючим. Це відчуваєш із перших речень. Бо справжні книжки не розповідають, а слухають читача, налаштовуються на амплітуду його душі. Справжні книжки перечитують. Ось головна міра їх вартості… Книг тисячі видаються. Десятки стають популярними. Деякі називають бестселерами. І тільки на одиниці падає слава читацького неминущого інтересу. Вони «заводять» читача і тримають на прив'язі. І ніхто не розгадає цю загадку.

— А як взагалі пишеться? Що штовхає в цей стан — цікава книжка, подія, зустріч чи щось іще?

— Навіть запахи, обривки мелодії, постріл жіночого погляду, зронене кимось слово або чиєсь красномовне мовчання… Хтось чекає натхнення, але натхнення — це та вода, яка під лежачий камінь не тече. Ти думаєш, читаєш, нотуєш, працюєш над словом — ось-ось заіскрить. Шукаєш іскру, як шофер. Справжній образ з'являється як зблиск. В одну мить. А далі його замучують, заглушують, як бур'яни, слова, слова… Через те творчість — це безнастанна нещадна боротьба зі штампами. Гарно писати означає насамперед гарно метафорично думати. Метафора — це проба на звання майстра. Наскільки сильна його уява, багате асоціативне мислення, розкіш образів. А глибину думки виражають його епітети. Це коли двома-трьома ретельно відібраними словами передається на аркуші думка, барва, звук, світло. Ні, це не красиві слова, це картина, намальована словами-мазками. В добрій книзі немає місця позолоті, тут кожне слово — як стріла в суть.

— А де ви берете сюжети?

— Життя безсюжетне. Я не гонюся за фактами, повчальними історіями. Для мене цікаві дві речі: зоряне небо над головою і моральний закон серця. Я би назвав себе ловцем думок. Думку-образ я пришпилюю до паперу, як рідкісного метелика. Це згустки життя, підсвічені, як акварель, збоку. Я вважаю, що література має не стільки розповідати, розважати, як акумулювати позитивну енергію, підносити душу. Те, що мовчазно переживає світ, має виказувати письменник. Усе минуще, залишиться тільки спіймана і закодована на папері мить щастя. Цією солодкою каторгою я і займаюся.

— А мова, яка її роль у творі?

— Це половина краси твору. Якщо там ясні думки, то й проза повинна світитися. Слова повинні вміщувати запах, колір, рух. Читач повинен радіти їм, як зустрічі з цікавою і гарною людиною. Для того ти й письменник, щоб дібрати слово замашне, пахуче. Бо можна сказати, приміром, корч, а можна — корчомаха; не насупився, а насурмився; не мляво, а пиняво; не багатолюдно, а глітно; не кволий, а крихкотілий; не крадькома, а затайливо; не сутінки, а намерки; не залицяльник, а увива; не легковажна, а повійна; не сварити, а псярити; не підліток, а недоліток; не писати, а малякати… Якщо ти пишеш, то багато мусиш читати, ковтати вітаміни від геніїв. І мусиш ходити словниками, як затишними кімнатами. Бо наша родова мова — це оселя духу. Це духовна шкіра, без якої ми духовні трупи. І якщо цього не розумієш, то просто будеш продукувати мертводруки…

Неквапно, притишено лилася його бесіда, і стороннім могло здатися, що приятелі, зрілі і чимось схожі чоловіки, ведуть задушевну розмову про якісь важливі житейські речі.

Нарешті письменник похилитав порожньою чашкою і схрестив руки на грудях:

— А зараз ваша черга, друже.

— Що ж, я спробую, але моя розповідь буде довшою, ніж ваша.

— В такому разі нам варто замовити пляшку молдавського мерло.

— Я ніколи не пив молдавське мерло.

— Треба інколи дозволяти собі гарне вино. За тиждень продали аж п'ять моїх книг. Тож я вас пригощаю.

— Вітаю і дякую. Я ніколи не пив вино, зароблене письменницькою працею. Один мій старший друг радив: коли вирушаєш у далеку дорогу, позич окраєць у робочої людини, котра заробляє свій хліб чесною працею.

Коли вино було налито в келихи, він почав:

— Жив-був хлопчик. Хлопчик без роду-імені. Ні, спочатку він не жив. Та й потім, зрештою, життя його важко назвати життям…

Куранти на ратуші розсікали час рівномірним глухим бемканням. Поверталися вже додому в Росвигівський бік ті, що йшли повз них у своїх справах ополудні. Помінялася зміна офіціантів. Потягло з Латориці рибним вітром-свіжаком, він неначе роздмухав ліхтарі над їх головами. А вони все сиділи й сиділи, опустивши голови й загостривши плечі. І в очницях їх залягли тіні, схожі відтінком на порожню пляшку.

Вони більше мовчали, ніж говорили. Їм було про що помовчати.

Діти бульвару

Лопотіння крил провістило новий ранок. Голубів таки принаджувало його вікно. Тепер він зрозумів чому. Майже врівень з його вікном скісно лежав дашок дерев'яної альтанки. А нагорі хтось дуже ранній снідав канапками і кришив на нього булку. Через це птахи й зчиняли такий гармидер.

Шкет, який учора приносив для нього газети, вже стовбичив біля паркану, ловлячи дрижаки. А ще й восьмої не було. Він вийшов надвір.

— Урок номер раз: з'являтися завжди треба вчасно. Ні раніше, ні пізніше. Ти прийшов на годину раніше. Людина, яка себе поважає, не викине годину на вітер.

— Я боявся, що не застану вас.

— Урок номер два. Ходиш ти, як босота. Хто з таким захоче мати справу? З грошей, які я зараз дам, купиш собі пристойні кросівки і куртку. А потім підеш до книгарні, що біля кафе «Галка»…

— Книгарня — це бібліотека?

— Ні, це магазин, де продають книги. Купиш усі, які там є, книги цього письменника. Тут записано. Книги віднесеш до лікарні і роздаси хворим. Потім підеш до іншої книгарні і там викупиш книги. Обійдеш усі. І все — до лікарні. В різні відділення. Одну книгу залиш собі і читай. Коли запитаю — розповіси. Якщо ні, вважай, що знову безробітний.

Малий, шморгаючи носом, кивав головою.

— Писати знаєш?

— Знаю. Я в Будинку школярів стінгазету випускав.

— Завтра вранці принесеш звіт.

— Що таке звіт?

— Це список того, що ти зробив і скільки на це витратив грошей. До копійки. І все щоб чесно. Помічу обман — залишишся без вух і без роботи.

— Та хіба я лох?

— Запам'ятай: завтра рівно о дев'ятій.

— Я годинника не маю.

— Годинники майже в кожного перехожого.

— Вкрасти? — хлопець лукаво скосив очі.

— Запитати. А тепер — за роботу. Зачекай… Як хоч звати тебе?

— Щур. Коля Щур.

— У людини має бути одне ім'я. Людське.

— Ну, тоді просто