Містична річка - Денніс Ліхейн

— Ви можете це підтвердити?

Вона знизала плечима.

— Я не можу підтвердити, що він не виліз крізь вікно й не спустився вниз по пожежній драбині. Я можу підтвердити, що він пішов у свою кімнату о десятій годині, після чого я побачила його тільки о дев’ятій ранку.

Вайті потягнувся на своєму стільці.

— Гаразд, Брендене. Ми хочемо перевірити тебе на детекторі брехні. Ти не заперечуєш?

— Ви хочете заарештувати мене?

— Ні, лише перевіримо тебе на детекторі брехні.

Бренден стенув плечима.

— Робіть, як знаєте.

— Ось тобі моя візитівка.

Бренден подивився на візитівку. Він дивився на неї, аж раптом промовив:

— Я так її кохав. Я більше не знатиму такого почуття. Таке двічі не буває, так?

Він глянув на Вайті та Шона. Його очі були сухі, але вираз такий, що Шон не здужав витримати його погляду.

— Таке не буває жодного разу, здебільша, — сказав Вайті.

Вони відвезли Брендена додому близько першої ночі, хлопця проганяли крізь детектор брехні чотири рази, а потім Вайті підкинув Шона додому, порадив йому якнайшвидше лягти спати, бо завтра доведеться вставати рано. Шон увійшов до порожнього помешкання й відразу учув гуркіт мовчанки. Надмір кофеїну та швидко приготовленої їжі в крові відгукувалися болем у його хребті. Він відчинив холодильник, дістав пиво й сів до прилавка, щоб його випити. Шум і світло вечора розколювали йому череп, і він мимоволі подумав, чи не став надто старий для такого життя, чи не став він занадто стомлюватися від смертей, тупих мотивів убивства й тупих убивць, від звичних остогидлих переживань.

Останнім часом, проте, втома, яка навалилась на нього, стала просто нестерпною. Утома від людей. Утома від книжок і телевізійних передач, нічних новин та пісень по радіо, які лунали достоту так, як ті, що їх він чув багато років тому та які вже тоді любив не вельми. Він стомився від свого одягу, від свого волосся й стомився від одягу інших людей та від їхнього волосся. Він стомився від бажання, щоб речі відповідали здоровому глуздові. Стомився від офіційної політики й від того, хто кого трахав, як фігурально, так і реально. Він дійшов до тієї точки, де був цілком переконаний, що вже чув раніше все, що казали про той або той об’єкт, і, здавалося, марнував свої дні, слухаючи давні спогади про речі, не свіжі вже тоді, коли він уперше їх почув.

Можливо, він був просто стомлений від життя, від того абсолютного зусилля, якого воно вимагало, щоб підійматися з постелі кожного клятого ранку з легкими відмінностями в погоді та в їжі. Надто стомлений перейматися смертю вбитої дівчини, бо за нею буде інша вбита дівчина. Буде й наступна. І той факт, що він посилав убивць до в’язниці — хай навіть довічно, — вже не давав йому достатньої втіхи, бо вони просто йшли додому, до того місця, до якого прямували протягом усього свого тупого, безглуздого життя, а мертві залишалися мертвими. І пограбовані та зґвалтовані залишалися пограбованими та зґвалтованими.

Він думав про те, чи не переживає він звичайну клінічну депресію, тотальне отупіння, остаточну втрату будь-якої надії.

Кейті Маркус була мертва, так. Трагедія. Він розумів це інтелектуально, але відчути не міг. Вона була тільки ще одним тілом, ще одним погаслим світильником.

А його шлюб, хіба не був він ще одним розтрощеним склом? Ісусе Христе, він її кохав, але вони були такими протилежностями, якими тільки можуть бути двоє людей, що, проте, належать до однієї породи. Лорен жила театром, книжками та фільмами, тоді як Шон не здужав пригадати, були вони з субтитрами чи ні. Вона була балакуча, емоційна, любила об’єднувати слова в карколомні послідовності, що підіймалися й вивищувались до якоїсь мовної башти, де Шон застрявав не вище як на третьому поверсі.

Він уперше побачив її в коледжі на театральній сцені, де вона грала покинуту дівчину в якомусь молодіжному фарсі. Ніхто з глядачів ні на секунду не міг повірити в те, що можна покинути жінку, сповнену такої енергії, жінку, що палахкотіла всім — досвідом, апетитом, цікавістю. Вони вже тоді утворювали дивну пару: Шон, спокійний, практичний і завжди стриманий, якщо тільки він був не з нею, і Лорен, єдина дитина підстаркуватих хіпі ліберальних поглядів, які возили її повсюди по світу, працюючи на Корпус Миру, й наповнили їй кров потребою обмацувати й досліджувати все, що люди мають у собі найкращого.

Вона працювала в театральному світі, спочатку як студентка-акторка, потім як директор місцевих театральних труп, а іноді і як менеджер великих гастрольних проектів. Проте не її гастролі стали причиною їхнього розлучення. Шон досі не розумів, чому це сталося, хоч і підозрював, що причину треба шукати в його мовчанці, в тій зневазі, яка зрештою опановує кожного копа — у зневазі до людей, у неспроможності повірити в їхні високі ідеали та їхній альтруїзм.

Її друзі, якими він перш захоплювався, почали здаватися йому наївними дітьми, що заплуталися в надуманих мистецьких теоріях та в непрактичному філософствуванні. Шон бавив свої вечори в суворій простоті реальних драм, де люди ґвалтували й крали без інших причин, окрім як через неусвідомлене бажання так робити. А на вік-енд дружина приводила його на коктейль-вечірку, на якій дівчата з кінськими хвостами на голові протягом усієї ночі (і його дружина між ними) сперечалися про мотивацію людського гріха. Для нього мотивація гріха не становила таємниці — люди-бо дурні. Дурні, як шимпанзе. А втім, вони дурніші за шимпанзе, бо шимпанзе не вбивають одне одного за гроші чи лотерейні білети.

Вона сказала йому, що він стає занудним, нестерпним, примітивним у своїх поглядах. А він їй не заперечував — бо що тут заперечиш? Питання було не в тому, сприймає він чи не сприймає ці речі, а в тому, як він їх сприймає — позитивно чи негативно.

Утім, вони все ще кохали одне одного. Кожне по-своєму, вони силкувалися досягти порозуміння — Шон намагався вибратися зі своєї шкаралупи, а Лорен проломитися в неї. Хоч би яка була ця хімічна потреба в людей злитися докупи, вона в них була завжди. Завжди.

З усім тим, він мав би помітити, що в дружини виник роман. І, можливо, не так сам роман його стурбував, як вагітність, яка стала його наслідком.

Прокляття. Він сидів долі на кухні, не маючи поруч себе своєї дружини, приклавши долоні до лоба, й у тисячний раз за останній