Таємниця Жовтої кімнати - Гастон Леру
— І ви його не бачили?.. Саме це обстоює звинувачення…
— Ні, пане судде, ми всі його бачили! — підвищив голос Рультабій.
— І не затримали?!
— Я один з-поміж усіх знав, що він злочинець. А в мої наміри тоді не входило, щоб він був негайно заарештований. На той час ніщо, крім мого розуму, не правило мені за доказ його вини. Так, добродію, лише мій власний розум доводив: ось він, убивця! Ми його бачимо! Мені довелося витратити чимало часу, щоб сьогодні подати на судове засідання безперечний доказ, який, клянусь вам, переконає всіх!
— Кажіть-но! Кажіть! Назвіть нам ім’я злочинця! — не втримався головуючий.
— Ви знайдете його поміж тих, хто тієї ночі перебував у закапелку, — сказав Рультабій, який, здавалося, і не думав квапитись…
Присутні почали виказувати нетерплячку, у залі почулося:
— Ім’я! Ім’я!..
У відповідь на це, тоном, за який йому слід було надавати ляпасів, Рультабій сказав:
— Я не надто поспішаю, пане головуючий, бо маю на це певні підстави.
— Ім’я! Ім’я! — гукав натовп.
— Тихо! — гаркнув судовий виконавець.
— Добродію, негайно назвіть нам ім’я! — суворо сказав головуючий. — Отже, в закапелку перебував лісничий — він помер. Чи це він?
— Ні.
— Татусь Жак?..
— Ні.
— Консьєрж Бернье?
— Ні.
— То виходить, це Артур Вільям Ренс? Адже залишається ще Ренс і… ви! Чи ж не ви вбивця?
— О ні, мій пане!
— То ви звинувачуєте Артура Ренса?
— Ні, добродію.
— Нічого не розумію!.. Куди ви хилите? У закапелку подвір’я більш нікого не було!
— Помиляєтесь, добродію!.. Нікого не було внизу, зате був хтось нагорі, той, хто звісився з вікна в тому закапелку…
— Фредерік Ларсан! — вигукнув суддя.
— Фредерік Ларсан! — дзвінко відгукнувся Рультабій. Повернувшись до публіки, де подекуди вже звучали голоси протесту, він із силою, на яку, здавалось, був неспроможний, прокричав:
— Фредерік Ларсан — ось хто вбивця!
Серед бурі, яка вирувала в залі, змішалося все — приголомшення, розгубленість, вигуки обурення, недовіри, а в декого — захвату перед сміливістю цього чоловічка, який наважився кинути таке звинувачення. Суддя вже навіть не робив спроб приборкати цю стихію. Вона вщухла сама собою, вгамована енергійними закликами тих, кому кортіло докладніше про все дізнатись.
У тиші, що знову запанувала, було чутно, як Робер Дарзак, впавши на свою лаву, повторює:
— Це неможливо! Це неможливо! Він божевільний!
— Як! — вигукнув голова. — Ви насмілюєтесь звинувачувати Фредеріка Ларсана?! Подивіться-но, яке враження викликало ваше твердження… Навіть Робер Дарзак має вас за божевільного! А якщо це. не так, ви повинні подати нам докази…
— Докази? Ви хочете доказів? Що ж, зараз ви одержите один доказ! — пролунав дзвінкий голос Рультабія. — Покличте сюди Фредеріка Ларсана!
— Секретарю, запросіть сюди Фредеріка Ларсана! — наказав голова.
Секретар поспішив до дверей кімнати свідків, одчинив їх і зник… Двері лишилися відчиненими… Всі погляди були прикуті до них. Знову з’явився секретар. Він вийшов на середину залу і оголосив:
— Пане голово, Фредеріка Ларсана там немає. Він пішов близько четвертої години і більше не повертався.
— Ось вам мій доказ! — з тріумфом вигукнув Рультабій.
— Поясніть, у чому ви вбачаєте доказ? — запитав суддя.
— Хіба ви не бачите, що мій незаперечний доказ полягає в тому, що Ларсан утік? Присягаюсь, він більше не повернеться. Ви ніколи більше не побачите Фредеріка Ларсана!
У залі здійнявся галас.
— Якщо ви не глузуєте з правосуддя, поясніть, чому ж ви не скористалися з його присутності тут, у залі, коли вдвох стояли біля цього бар’єра? Чому не кинули йому своїх звинувачень просто в обличчя? Принаймні він міг би вам відповісти!..
— Яка відповідь могла б бути красномовнішою за цю, пане голово… Він мені не відповідає! І ніколи не відповість! Я звинувачую Ларсана в убивстві, а він утікає! Хіба, по-вашому, це не доказ?..
— Ми не віримо, не хочемо вірити, що Ларсан, як ви висловилися, «втік»… Як це так — утік?! Адже він не знав, що ви збираєтесь пред’явити йому обвинувачення?
— У тому-то й річ, добродію: знав достеменно. — Я сам його щойно про це попередив…
— Що ви зробили?! Ви, хто вважає його злочинцем, самі надали йому можливість утекти!..
— Так, пане голово, я зробив це! — відказав Рультабій з гордістю. — Я не належу до представників правосуддя, я не служу в поліції. Я скромний журналіст, і заарештовувати людей — то не мій фах. Я служу істині, як вважаю за потрібне. Це нікого не обходить. А ви захищайте суспільство від правопорушень, як умієте: це ваш фах. Але з моїх рук кат нічиєї голови не одержить! Якщо ви людина справедлива, пане судде, а я в це вірю, то ви мусите визнати, що маю слушність! Хіба я не попередив, що я не можу назвати імені злочинця раніше ніж о пів на сьому? Бо я підрахував, скільки часу потрібно для того, щоб застерегти Ларсана й дати йому можливість сісти в поїзд, який вирушає о 16-й годині 17 хвилин, а в Парижі вже він дасть собі раду… Година для того, щоб дістатися до Парижа, година з чвертю, щоб замести свої сліди… Ось і маємо — пів на сьому… Ви не розшукаєте Фредеріка Ларсана, — заявив Рультабій, не зводячи очей з Робера Дарзака. — Він надто хитрий… Ця людина завжди прослизала у вас крізь пальці… Ви за ним ганялися довго, але безуспішно… Якщо він не такий хитрий, як я, — тут Рультабій щиро зареготався, але сміявся він один, бо всім іншим було не до сміху, — то він принаймні хитріший за всі поліції світу разом узяті. Ця людина, якій чотири роки тому пощастило пролізти до розшукової поліції і яка прославилася під іменем Фредеріка Ларсана, відома також під іншим іменем — вам воно прекрасно відоме… Бо ж Фредерік Ларсан, пане судде, це не хто інший, як Балльма є р!
— Балльмаєр! — жахнувся суддй.
— Балльмаєр! — підхопився Робер Дарзак. — Балльмаєр!.. То виходить, це правда?!
— Ого-о, пане Дарзак, тепер ви вже не маєте мене за божевільного?!
«Балльмаєр! Балльмаєр! Балльмаєр!» — це ім’я підхопили присутні. Головуючий оголосив перерву.
Можете собі уявити, яке пожвавлення панувало під час перерви. Балльмаєр! Ні, той хлопчисько таки всіх приголомшив. Подумати лишень — Балльмаєр! Чутка про його смерть поширилася ще кілька тижнів тому. Отже, Балльмаєр утік від смерті так само, як
